Коли водолазний човен висадив Харрі, Каю та Беату Льонн біля парковки, вже вечоріло. Під кронами дерев зчинилась метушня, звідусіль почали клацати спалахи — журналісти. Харрі втомлено здійняв руку і почув у темряві голос Рогера Єндема:
— Харрі Холе, кажуть, ви знайшли тіло жінки в озері? Як її ім’я й чи певні ви, що це має стосунок до решти убивств?
— Без коментарів, — відповів Харрі й покрокував далі у сяйві фотоспалахів. — Наразі це справа про зниклу безвісти. Можемо лише повідомити, що, можливо, ми знайшли зниклу жінку. А щодо убивств звертайтесь у Крипос.
— Ім’я жінки?
— Спочатку її треба опізнати й повідомити родичів.
— Але ви не виключаєте, що...
— Так, як зазвичай, я нічого не виключаю, Єндеме. Чекайте повідомлень для преси.
Харрі сів у машину, Кая вже завела двигун, а Беата Льонн вмостилася на задньому сидінні. У супроводі невгамовних спалахів машина викотилася на шосе.
— Отже, — мовила Беата, влаштовуючись зручніше, — я так і не зрозуміла, чому ви вирішили шукати Аделе Ветлесен саме у цьому місці.
— Звичайна дедукція, — відповів Харрі.
— Певна річ, — зітхнула Беата.
— Насправді мені навіть соромно, що мені ця думка в голову не прийшла раніше. Я весь час думав: з якого дива убивцю занесло у покинуту мотузяну майстерню? Лише розжитися шматком мотузки? Тим паче що отой шмат, на відміну від мотузки з крамниці, може навести на слід сюди. А відповідь була на поверхні. І мені це спало на думку, коли я споглядав глибоке африканське озеро. Він приїхав сюди не за мотузкою. Отже — мотузка прислужилася йому тут для чогось, а потім він просто прихопив її з собою. А згодом, коли вона просто потрапила під руку, скористався нею при убивстві Маріт Ульсен. А сюди він приїхав, щоб позбутися трупа Аделе Ветлесен. Ленсман Скай просто наштовхував нас на це, ще коли ми вперше сюди приїхали. Мовляв, у цих місцях озеро глибоке. Убивця напхав жінці у кишені штанів каміння, прив’язавши мотузкою ноги до черева, а потім викинув тіло за борт.
— А чому ти вважаєш, що вона тоді вже була мертва? Адже він міг просто її втопити.
— У неї перерізана горлянка. Гадаю, розтин засвідчить, що у легенях води немає.
— А у крові є кетаномін, як у Шарлотти та Боргні, — додала Беата.
— Як я зрозумів, кетаномін — швидкодіючий анестетик, — мовив Харрі. — Дивно, що я про нього раніше не чув.
— І не дивина, — відповіла Беата. — Це найдешевший аналог кеталара, який використовують під час наркозу, але його перевага у тому, що пацієнт може дихати самотужки. У ЄС та Норвегії кетаномін заборонили ще у дев’яностих через побічні дії, тож тепер його можна добути лише у країнах, що розвиваються. У Крипосі теж якийсь час вважали це головною зачіпкою, але вона нікуди не привела.
Коли через сорок хвилин вони привезли Беату до криміналістичного відділу у Брюні, Харрі, попросивши Каю зачекати, вийшов з машини.
— Хочу тебе дещо спитати, — мовив він.
— Питай, — відповіла Беата, тремтячи від холоду й потираючи руки.
— Що ти робила на ймовірному місці злочину? Чому Бйорн не приїхав?
— Бельман доручив Бйорну спецзавдання.
— І що то за завдання? У нужниках прибирати?
— Аж ніяк. Координувати роботу експертів криміналістів та слідчих.
— Що? — Брови у Харрі поповзли вгору. — Так це ж підвищення, хай йому грець.
Беата знизала плечима:
— Бйорн — тямущий хлопець. Саме час. Ще є питання?
— Немає.
— Тоді приємного вечора.
— Навзаєм. Хоча стривай. Ще одне. Я ж тебе просив зателефонувати Бельману й зробити витік інформації про те, що ми знайшли мотузку у мотузяній майстерні. Коли саме ти телефонувала?
— Та ти ж уночі мені зателефонував, тож я дочекалася ранку. Чому ти питаєш?
— Пусте, — кивнув він. — Не бери в голову.
Коли Харрі знову сів у машину, Кая ховала телефон у кишеню куртки.
— На сайті «Афтенпостен» уже є інформація про труп, який знайшли, — сказала вона.
— Справді?
— Кажуть, що у газеті — твоя велика світлина і повне ім’я. Тебе там назвали «керівником слідства». І, певна річ, прив’язали цю справу до решти убивств.
— Зрозуміло. Ти попоїсти не хочеш?
— Хочу.
— Маєш плани? Якщо ні, запрошую тебе повечеряти.
— Чудово! А де?
— У ресторані «Екеберг».
— Отакої! А чому саме там?
— Згадав про нього, коли товариш нагадав мені одну давню історію.
— Цікаво послухати.
— Немає чого слухати. Звичайна історія про підлітків.
— Про підлітків? Нумо розказуй!
Харрі гмикнув. Поки вони піднімалися на гору Екеберг, він розповів про Killer Queen[85], королеву ресторану «Екеберг», колись блискучого в Осло зразка функціоналізму в архітектурі. А нині, після ремонту, ресторан знову набув колишнього блиску.
— Але у вісімдесятих будівля була у такому жалюгідному стані, що власники вже махнули на нього рукою. Він став забігайлівкою для танцюльок, притулком для п’яничок, де танцювали, скорше штовхались, поміж столиків, силкуючись не перехилити келихів з напоями. Човгали по долівці, притримуючи одне одного, щоб не впасти.
— Зрозуміло.
— Отож ми з Ейстейном та Валянком зазвичай ходили у німецькі бункери у Нурдстранні, жлуктили там пиво і згаювали молодість. Коли нам стукнуло по сімнадцять, ми нарешті насмілилися сунутися в ресторан «Екеберг», ясно, набрехавши про вік, потрапили усередину. Власне, особливо й вигадувати не довелось — їм кожен клієнт був за щастя. Оркестр бездарний, та вони принаймні грали «Nights in White Satin»[86]. А ще там була місцева спокусниця — щовечора заходила на вогник. Ми її називали просто Killer Queen. Не жінка — каравела.
— Каравела? — засміялася Кая. — На приколі?
— Еге ж, — підтвердив Харрі. — Підпливає до тебе, розправивши вітрила, спокуслива й трохи насуплива. Усе блищить, як на ярмарку. Буфера й сідниці — як американські гірки.
Кая розреготалася ще гучніше.
— Тобто — місцевий атракціон?
— У певному сенсі, — кивнув Харрі. — Гадаю, вона ходила в «Екеберг» задля того, щоб покрасуватися перед зальотниками. І задля дармової випивки, якою її частували підтоптані королі танцмайданчиків. Ніхто й ніколи не бачив, щоб вона йшла з кимось додому. Мабуть, нас принаджувало саме це. Щоб мати залицяльників, краля вже мала гнути кирпу не так високо, але все ще тримала марку.
— І що потім? — заохотилася Кая.
— Ейстейн та Валянок обіцяли пригостити мене віскі, якщо я наважуся запросити її на танець.
Переїхавши трамвайні колії, вони вже підіймались останнім крутим схилом до ресторану.
— Ну і... — нетерпеливилась Кая.
— Я наважився.
— А потім?
— Ми просто танцювали. Поки вона не сказала, що досить уже відтоптувати їй ноги, й запропонувала погуляти. Вона пішла першою. Уяви: серпень, теплінь, ліс навколо. Купа листя й стежини, що ведуть у затишні й безлюдні куточки. Хоча я був і напідпитку, проте усвідомлював, що коли забалакаю, то голос у мене тремтітиме від збудження. Отож я мовчав як пень. Слава Богу, теревені вона взяла на себе. А потім спитала, чи не хотів би я піти до неї додому.
— Овва! І що далі? — Кая хихикнула.
— Далі розповім за вечерею. Уже приїхали.
Вони зупинилися на стоянці. Зійшли сходами нагору в ресторан. Метрдотель, привітавшись, спитав імена. Харрі відповів, що вони не замовляли столика. Ошелешений чоловік ледве спромігся опанувати себе від подиву.
— Усе заброньовано на два місяці наперед, — пирхнув Харрі, коли вони виходили, прихопивши у барі сигарет. — Знаєш, ця забігайлівка була мені більше до вподоби, коли тут протікав дах, а в туалеті пищали щури. Гаразд, принаймні ми його відвідали.
— Давай покуримо, — запропонувала Кая.
Вони стали подиміти біля низької кам’яної стіни, за якою ліс спускався до міста. Хмари на заході забарвились помаранчево-червоним, а вервечки автівок у заторі світилися у темряві, мов морська течія. Осло внизу принишкло, ніби хижак причаївся у засідці, подумав Харрі. Він добув дві сигарети, підпалив й дав одну Каї.