— Я не телефонував. Нещодавно я загубив мобільний. Може, хтось телефонував цьому Скугові з нього?
— Не треба мудрувати, Лейке. Йдеться про ваш стаціонарний, домашній телефон.
— Ще раз кажу: я не телефонував йому.
— Почув. За адресним реєстром, ви мешкаєте сам?
— Так. Себто...
— Іноді у вас ночує ваша наречена. І часом ви прокидаєтесь раніше за неї, їдете на роботу, а вона лишається вдома сама.
— Трапляється. Але частіше я до неї навідуюсь.
— Ну ж бо, Лейке, невже спадкоємиця судновласника Галтунга не має розкішнішого кубельця, ніж ваше, га?
— Можливо, але принаймні моє затишніше.
Бельман, схрестивши руки на грудях, посміхнувся.
— Хай там як, якщо то не ви телефонували Скугові з вашої оселі, отже, то телефонувала вона. Маєте п’ять секунд, щоб заговорити правдиво, Лейке. Потому патрульна машина поїде у її кубельце й привезе її сюди у наручниках. Ми дозволимо їй зателефонувати батькові й повідомити, що ви звинувачуєте її у тому, що це вона телефонувала Скугові. Андерс Галтунг найме для дочки ватагу найкусючіших адвокатів Норвегії, а у вас буде справжній супротивник.
Лейке знову знизав плечима:
— Якщо ви гадаєте, що можете заарештувати дівчину з бездоганною, незаплямованою репутацією, то вперед. Але, як на мене, тоді справжнього супротивника отримаю не я.
Бельман роздивлявся співрозмовника. Невже він усе-таки недооцінив цього Лейке? Тепер уже не дізнаєшся, що у нього на думці. Утім, перший крок вичерпано. Зізнання не пролунало. Та пусте, є ще вісім. Крок номер два передбачає, що підозрюваному слід виказати симпатію, певне розуміння його мотивації. А це, своєю чергою, передбачає розуміння мотивів чи то чогось, що можна видати за норму. Одначе мотив, через який позбавлено життя всіх, хто одночасно ночував у тій самій хатинці, досі зовсім незбагненний, якщо не зважати на той факт, що мотиви, якими керуються здебільшого серійні убивці, приховані у таких куточках душі, у які мало хто з нас зазирає. Тому, готуючись до допиту, Бельман вирішив не дуже затримуватися на кроці розуміння та симпатії, а враз перейти до третього кроку, мотивувального: дати підозрюваному підстави до зізнання.
— Річ у тім, Лейке, що я вам не ворог. Я лише людина, яка прагне зрозуміти, чому ви чините так, як чините. Чим ви керуєтеся? Безсумнівно, ви людина тямуща й недурна, що випливає з ваших досягнень у бізнесі. Я вражений і захоплююся людьми, котрі, поставивши мету, досягають її, попри думку про них решти. Це ті, хто вирізняється із сірого загалу. Зізнаюся, що я теж із таких. Можливо, Тоні, я розумію вас краще, ніж ви гадаєте.
Бельман загодя зателефонував одному із слідчих і попрохав дізнатись у колеги Лейке на біржі, як він вимовляє власне ім’я: Тоуні, Тоні чи Тонні. Відповіли, що «Тоні». Отож Бельман поєднав правильну вимову імені з поглядом підозрюваного, який піймав і намагався втримати.
— Зараз я розповім вам те, Тоні, що насправді не мав би розповідати. Бачте, через певні внутрішні причини нам украй бракує часу на цю справу, тож нам конче потрібне зізнання. За звичайних обставин ми б не пропонували підозрюваному угоду, коли маємо проти нього стільки доказів, щоб отримати зізнання. Натомість вашого зізнання, яке, відверто кажучи, не конче необхідне для вашого засудження, я пропоную вам суттєве скорочення строку. На жаль, мене обмежують рамки закону, і я не маю змоги уточнити свою пропозицію, але, суворо між нами, це буде суттєве пом’якшення кари. То як, Тоні? Я обіцяю. Це вже записано на плівку. — Він показав на червоний вогник на столі між ними.
Лейке довго й замислено дивився на Бельмана. Потім мовив:
— Ті двоє, які привели мене сюди, сказали, що ваше прізвище Бельман.
— Можете називати мене Мікаель, Тоні.
— Ще вони сказали, що ви тямущий. Жорсткий, але на вас можна покластися.
— Гадаю, ви матимете нагоду у цьому переконатися.
— Ви сказали «суттєве», так?
— Моє вам слово. — Бельман відчув, як закалатало серце.
— Гаразд, — погодився Лейке.
— Чудово. — Мікаель Бельман торкнувся нижньої губи великим та вказівним пальцями. — Отже, почнімо спочатку?
— Почнімо. — Лейке добув із задньої кишені папірця, якого Трульс та Юссі, вочевидь, дозволили йому залишити при собі. — Я маю при собі дати й години, мені дав їх Харрі Холе, тому це не забере багато часу. Отже, Боргні Стем-Мюре загинула між двадцять другою й двадцять третьою годинами шістнадцятого листопада в Осло.
— Правильно, — відповів Бельман, відчуваючи, як серце пойняло радістю.
— Я звірився з календарем. У цей час я був у Шиєні, у Пер-Гюнтівській залі Будинку Ібсена, де розповідав про свій проект щодо колтану. Це може підтвердити адміністратор, у якого я винаймав залу, а також двадцять потенційних інвесторів, що були присутні. Я гадаю, ви знаєте про те, що їхати туди безмаль дві години. Далі була Шарлотта Лолле, між — дайте подивлюся — написано: між двадцять третьою та опівночі третього січня. У цей час я вечеряв з кількома дрібнішими інвесторами в Хамарі. Дві години їзди машиною від Осло. До речі, туди я їздив потягом, навіть хотів квитка знайти, але, на жаль, марно.
Він вибачливо посміхнувся Бельману, котрий затамував подих. На мить зблиснули його сліпучі зуби, й він завершив так:
— Одначе маю сподівання, що хоча б декого з дванадцяти свідків, присутніх на вечері, можна вважати надійним.
— А потім він сказав, що його, схоже, можна звинуватити у вбивстві Маріт Ульсен, бо, попри те, що вони були того вечора вдома разом із нареченою, він полишав дім на годину-дві, щоб покататися на освітленій лижні у Сьоркедалені.
Мікаель Бельман похитав головою й ще глибше засунув руки в кишені плаща, роздивляючись картину «Хвора дівчинка»[92].
— У той час, коли померла Маріт Ульсен? — спитала Кая, схиливши трохи набік голову й дивлячись на рот блідої дівчинки, яка, найпевніше, при смерті. Вона зазвичай зосереджувала увагу на якійсь одній деталі, коли вони з Мікаелем зустрічалися у музеї Мунка. Часом це були очі, часом — пейзаж на тлі картини, сонце чи просто підпис художника.
— Він сказав, що ані він, ані ця дівчина Галтунг...
— Лене... — нагадала Кая.
— ...достеменно не пригадують, коли він вийшов з дому, але, як видається, пізненько, бо зазвичай він катається у пізній час, щоб на лижні було менше людей.
— Отже, Тоні Лейке цілком міг натомість побувати у Фрогнер-парку. У Сьоркедален він мусив їхати платною ділянкою автостради в обидва боки. Якщо він має електронну абонементну картку на вітровому склі, час реєструється автоматично. І тоді можна... — Кая озирнулася й зненацька вмовкла, зустрівши його холодний погляд. — Але ви, звісно, вже все перевірили?
— У цьому не було потреби, — відповів Мікаель. — Він не має абонементної картки, тож щоразу зупиняється, розплачуючись готівкою. Тоді авто не реєструють.
Кая кивнула. Вони перейшли до наступної картини, ставши за спинами якихось японців, які голосно квоктали й жестикулювали. Перевага зустрічей у музеї Мунка по буднях — окрім того, що він розташовується на півдорозі між Брюном та Управлінням поліції у Грьонланні, — полягала у тому, що його відвідують лише туристи, тож там не зустрінеш ані колег, ні знайомих, ні сусідів.
— А що він сказав щодо Еліаса Скуга та Ставангера? — спитала Кая.
Мікаель знову похитав головою:
— Визнав, що у цьому його також можна підозрювати. Позаяк тієї ночі він спав удома сам, тобто геть не має алібі. Тоді я спитав його, чи ходив він на роботу наступного дня, але він відповів, що не пригадує, та гадає, що прийшов туди, як і зазвичай, о сьомій. І що я можу поговорити з працівником з бюро перепусток, якщо, на мою думку, це істотно. Я поговорив і дізнався, що Лейке замовляв одну із зал для нарад на чверть по дев’ятій. Я поговорив в офісі з кількома інвесторами й дізнався, що двоє з них були присутні на нараді разом з Лейке. Отож якби він пішов з квартири Еліаса Скуга о третій ночі, то, аби встигнути рано в офіс, мав би скористатися літаком. Однак імені Лейке немає у жодному переліку пасажирів.
— Це ще ні про що не свідчить. Він міг летіти під чужим ім’ям і з підробленими документами. Поза тим, ми досі маємо дзвінок Скугу. Як він це пояснив?