Він сидів долі, притулившись спиною до великої округлої залізної пічки.
Руки вище ліктя були зв’язані лижними ременями й прикуті до пічки. Часом він блював, мабуть, через струс мозку. Кров уже не юшила, у тіло повернулася чутливість, але в очах досі паморочилося, туман то щільнішав, то розходився. Але сумнівів він не мав. Той самий голос. Голос привида.
— Невдовзі ти помреш, — прошепотів він. — Як і вона. Але тобі ще є за що боротися. Річ у тім, що ти сам обереш, як помирати. Прикро, та є лише два способи. Леопольдове яблуко....
Чоловік добув дірчасту металеву кулю з короткою металевою мотузкою, що звисала з отвору.
— Його вже спробувало троє дівчат. Щоправда, жодній воно не припало до смаку. Але ця смерть безболісна й швидка. І треба, щоб ти відповів лише на одненьке питання. Як? І хто ще знає? З ким ти співпрацював? Повір, краще яблуко, ніж інший спосіб. І ти, як людина розумна, певно, зрозумів, що інший спосіб — це...
Чоловік підвівся, повільно схрестив і знову розчепірив руки й широко посміхнувся. Тишу розітнув свистючий шепіт:
— Тут наче трохи прохолодно, як тобі?
І він почув скрипливий звук, а потому — тихе шипіння. Він витріщився на сірник. На непохитне жовте полум’я, що мало обриси тюльпана.
Розділ 55. Бірюза
Прийшов вечір — ясний, зоряний і пронизливо-холодний.
Харрі поставив машину на пагорбі неподалік будинку, адресу якого дізнався на станції Воксенколлен. Особняк вирізнявся навіть на цій вулиці, забудованій великими дорогими віллами. Він наче перенісся сюди з норвезьких народних казок: королівський замок з потьмянілих колод, з величезними стовпами на ґанку й порослим травою дахом. У дворі стояла ще одна будівля й щось на кшталт комори на стовпах у стилі діснеївських мультиків, у таких колись у селах зберігали продукти. Харрі сумнівався, що судновласник Андерс Галтунг не міг придбати собі місткий холодильник.
Харрі подзвонив у двері, зауважив камеру й назвався, коли жіночий голос попросив представитися. Він попростував до будинку гарно освітленою доріжкою, під ногами шурхотів гравій, ніби прагнучи знищити дещицю, яка ще лишилась від його підошов.
Жіночка середнього віку з бірюзовими очима й у фартусі зустріла його й провела у порожню вітальню. Вона зробила це з таким елегантним поєднанням гідності, зверхності й професійної привітності, що навіть коли вона покинула Харрі, спитавши: «Кави чи чаю?», він все одно не був певен, хто ж вона — фру Галтунг, прислуга чи те й друге в одній особі.
Коли європейські казки дісталися Норвегії, у країні не було ані королів, ані шляхти, тому у норвезьких версіях казок короля зображують у подобі заможного селянина в горностаєвій мантії. Саме у такій подобі постав перед очі Харрі Андерс Галтунг — натоптаний, привітний, трохи упрілий заможний селянин у плетеній норвезькій кофті. Потому, як вони з Харрі потиснули один одному руки, усмішка зійшла з його обличчя, змінившись доречнішим за таких обставин занепокоєним виразом. Пихтячи, він спитав:
— Чи є звістки?
— Боюся, немає.
— Як я зрозумів, побалакавши з донькою, Тоні часто щезає з очей.
Харрі здалося, що Галтунг промовив ім’я майбутнього зятя з певним зусиллям. Сидячи напроти у розмальованому у народних мотивах кріслі, судновласник важко дихав.
— Чи ви маєте... Точніше, особисто ви маєте якісь припущення, пане Галтунг?
— Припущення? — перепитав чоловік і так трусонув головою, що навіть щелепи клацнули. — Я замало знаю його, щоб мати хоч якісь припущення. Поїхав він у гори чи в Африку, хіба я знаю?
— М-м-м... Відверто кажучи, я приїхав поговорити з вашою дочкою...
— Лене зараз прийде, — не дав доказати Галтунг. — Власне, я хотів сам спитати...
— Спитати про що?
— Дізнатись, чи є новини. І... і ще, чи ви певні, що хлопець нічого не приховує?
Харрі завважив, що «Тоні» став «хлопцем», і зрозумів, що його перше враження не підвело: батько не схвалює доньчиного вибору.
— А ви, пане Галтунг?
— Я? Та-а, я ставлюся до нього з довірою. Хай там як, а я маю намір вкласти у його проект у Конго солідну суму. Дуже солідну.
— Отже, голодранець Еспен Аскелад[104], заледве постукавши у двері, отримає королівську дочку та півцарства на додачу?
У вітальні запала тиша, Галтунг німо дивився на Харрі.
— Можливо... — мовив він.
— А може, це дочка переконує вас вкладати такі кошти? Адже саме від них залежить, що буде з проектом, хіба ні?
Галтунг розвів руками.
— Я судновласник. Ризик невід’ємний від мого життя.
— Ризик часом буває смертельний.
— Дві сторони однієї медалі. Дехто багатіє там, де решта знаходить смерть. Поки що гинуть інші, сподіваюсь, так буде й надалі.
— Тобто вмиратимуть інші?
— Судноплавство — сімейна справа, й якщо Тоні Лейке стане членом родини, ми маємо подбати, щоб... — Він замовк, бо двері у вітальню розчинилися.
На порозі з’явилася висока світловолоса дівчина з грубуватими рисами обличчя від батька й бірюзовими очима від матері. Але вона не мала батьківської скромної величі багатого селянина й аристократичної пихатості матері. Вона горбилася, ніби прагнула видаватися меншою, щоб не кидатись в очі, й більше дивилася на свої черевики, аніж на Харрі, коли вони віталися. Вона назвалася: Лене Габріеле Галтунг.
Їй було нічого сказати. Відповідаючи на запитання, вона повсякчас зіщулювалась, кидаючи погляди на батька, й Харрі спало на думку, що він, найпевніше, помилився, коли гадав, що це вона переконує батька вкладати гроші у проект Лейке.
Через двадцять хвилин Харрі, подякувавши, підвівся, і враз, ніби за непомітним сигналом, знову з’явилася пані з бірюзовими очима.
Вона прочинила перед ним вхідні двері, і в будинок увірвався холод. Харрі зупинився, щоб застебнути плаща, й глянув на неї:
— А як ви вважаєте, фру Галтунг, де може бути Тоні Лейке?
— Я нічого не вважаю, — мовила вона.
Може, відповідь пролунала похапцем, чи щось промайнуло в її очах, а може, то Харрі прагнув видивитися якусь дивину, але він не повірив, що вона каже правду. Зате те, що вона додала, не лишало жодних сумнівів:
— І я не фру Галтунг. Вона нагорі.
Мікаель Бельман підправив мікрофона, який стояв перед ним, і глянув на присутніх. Було чути шепіт, але всі погляди прикувала сцена — щоб нічого не проґавити. У вщерть заповненій залі він упізнав журналіста зі «Ставангер афтенблад» і Рогера Єндема з «Афтенпостен». Поруч з ними чувся голос Нінні, яка, як завжди, була зодягнена в ідеально випрасувану форму. Дехто у зворотному порядку відраховував секунди до початку — буденна річ для прес-конференції, яку передають наживо. Згодом у динаміках залунав голос Нінні:
— Ласкаво просимо! Ми скликали прес-конференцію, щоб розповісти вам про заходи, яких вживаємо. Якщо виникнуть питання...
Пожвавлення навколо.
— ...можете поставити їх наприкінці. Передаю слово керівникові слідчої групи, комісарові Мікаелю Бельману.
Бельман кахикнув. Прийшли абсолютно всі, без винятку. Телеканалам дозволили поставити свої мікрофони на столі просто на сцені.
— Дякую. Почну з того, що, можливо, розчарую вас. Я зауважив, скільки зібралося людей, бачу ваші обличчя й боюся не виправдати ваших сподівань. Наразі ми не можемо сказати, що у справі є прорив. — Бельман побачив на обличчях розчарування, почув навіть чийсь розпачливий вигук. — Ми зібрали вас, оскільки ви просили, щоб ми вас повсякчас тримали у курсі. Мені прикро, якщо ми порушили ваші більш нагальні плани на сьогодні.
Бельман посміхнувся, почув, як кілька газетярів засміялися, й зрозумів, що йому вибачили.
Мікаель Бельман коротко розповів, над чим вони наразі працюють. Тобто ще раз переповів усі ті нечисленні досягнення, які вони мають: наприклад, як за допомогою мотузки вони визначили майстерню у Люсерені, про те, що знайшли труп Аделе Ветлесен, і про так зване леопольдове яблуко, знаряддя убивства, яке використали у перших двох убивствах. Уже відомі факти. Він помітив, як дехто з журналістів стримав позіх. Мікаель Бельман кинув погляд на аркуш паперу, що лежав перед ним. На сценарій. Позаяк то був саме сценарій, докладний сценарій невеликої вистави. Ретельно зважений і продуманий. Не надто багато, але й не замало, наживка має пахнути, а не смердіти.
104
Еспен Аскелад (букв. Еспен Нечупара) — герой норвезької казки, у якій король пообіцяв віддати дочку та півкоролівства тому, хто зрубає у королівському дворі розлогий дуб і вирубає колодязь у скелястій горі.