Снідаючи у ресторані, Мікаель Бельман сидів у гордій самотині. Перед ним стояла чашка з кавою. А ще газети, згорнені й уже прочитані. Харрі, навіть не читаючи, зрозумів, що там немає нічого нового, лише більше подробиць про те саме. Ще більше про справу й про безпорадність поліції, ще більше тиску. Але навряд щоб у сьогоднішніх газетах повідомляли про смерть Юссі Колкки.
— З Каєю все добре, — мовив Бельман.
— М-м-м... А де решта?
— Вранці поїхали в Осло. Потягом.
— А ти?
— Вирішив зачекати на тебе. Яка твоя думка?
— Щодо чого?
— Щодо лавини. Отак просто взяла зійшла? Нещасний випадок?
— Гадки не маю.
— Невже? А ти хіба не чув грому перед тим, як зійшла лавина?
— Може, сніговий карниз упав з вершини на схил і спричинив лавину?
— На твою думку, звук був саме таким?
— Я не знаю, з яким звуком обвалюється сніговий карниз. Я мав на увазі звук, що спричинив лавину.
Бельман захитав головою.
— Навіть люди, які знають гори, як свої старі чоботи, погоджуються, що звукова хвиля спроможна спричинити зсув. Я займаюся скелелазінням з фахівцем з лавин, то він розповідав, що в Альпах досі вважають, що лавини під час Другої світової сходили через бойові вибухи. Але якщо підірвати вибухівку просто у снігу, лавина зійде гарантовано.
— Тобто?
— Ти знаєш, що це таке? — Бельман тримав між пальцями блискучий металевий уламок.
— Ні, — відповів Харрі й знаком показав офіціанту, що хоче випити кави.
— «Ельфи та гноми у скелях як вдома», — заспівав Бельман дитячу пісеньку про підривників у горах.
— Я пас.
— Ти мене розчарував, Холе. Та пусте. Може, я маю перевагу. Я зростав у районі Манглеруда у сімдесятих, це передмістя тоді розросталося. І повсюдно навколо нас були пустирища. Я ріс під музичний супровід динамітних вибухів. А коли робітники розходилися, я обстежував місця, де вони підривали, знаходячи шматки дроту у червоній оболонці й обривки паперу від динамітних набоїв. Кая казала, що у цих місцях, на півночі, рибу ловлять по-своєму, тож динамітні шашки у господарстві — річ буденна, їх тут знайти легше, ніж самогонку. Ось тільки не кажи, що тобі це не спадало на думку.
— Гаразд. Це уламок капсуля-детонатора. Де й коли ти його знайшов?
— Після того як вас учора вночі вивезли, ми з хлопцями обдивилися місце, звідки зійшла лавина.
— Є сліди? — Харрі, подякувавши, взяв у офіціанта чашку з кавою.
— Ні, місцина на белебні, тож якщо там і були сліди лиж, їх здуло вітром. Але Кая казала, що ніби чула ревіння снігохода.
— Ледве чутне. І відтоді, як вона його почула, до сходження лавини минуло кілька секунд. Він міг припаркувати скутер оддалік, щоб ми його не почули, а решту шляху подолати пішки.
— Мені це спадало на думку.
— І що робитимемо? — Харрі сьорбнув кави.
— Треба шукати сліди снігохода.
— Місцевий ленсман...
— Ніхто не знає, де він зараз. Але я знайшов снігохід, мапу, мотузку, карабін, льодоруб й мітлу. Отож допивай швидше свою каву, по обіді передавали сніг.
Управляючий готелю, данець, пояснив, що для того, аби дістатися місця, з якого зійшла лавина, їм доведеться зробити чималенький гак західніше від Ховасхютти, але не слід заходити далеко на північний захід, бо втраплять у місцевість, яку називають «Паща». Вона так зветься через те, що там повсюдно розкидано велике каміння, що скидається на ікла. Плоскогір’я покраяне розщелинами та прірвами, отож якщо не надто добре знаєшся на місцевості, їздити там у негоду смертельно небезпечно.
Була майже дванадцята. Харрі та Бельман дивилися на схил згори. На дні долини ледве помітно виднівся відкопаний з-під снігу димар Ховасхютти.
Із заходу вже почали насувати хмари. Харрі, примружуючись, дивився на північний захід. Без сонячних променів тіні та обриси предметів видавалися розмитими.
— Радше за все, лавина бере свій початок там, — мовив Харрі. — Хай там як, а звук лунав звідти.
— «Паща», — мовив Бельман.
За дві години, прочесавши місцевість з півдня на північ у пошуках слідів від снігохода, вони зупинилися перепочити. Сиділи пліч-о-пліч на сидіннях скутера й пили з термоса, котрий прихопив з собою Бельман. Злегка засніжило.
— Якось на будмайданчику в Манглеруді я знайшов невикористану динамітну шашку, — повів Бельман. — Мені було п’ятнадцять. У Манглеруді у молоді було лише три заняття. Спорт, християнські піснеспіви та наркотики. Але мене ніщо з цього не цікавило. І, певна річ, я не просиджував перед поштою, чекаючи, поки життя проведе мене від гашишу через клей та героїн до могилки. Бо щонайменше четверо з моїх однокласників саме так і скінчили.
Харрі раптом відчув, що у мові Бельмана з’явилася простацька манглерудська говірка.
— Я все це ненавидів, — вів далі Бельман. — Тож я зробив перший крок до професії поліцейського: взявши цю шашку, я відніс її за Манглерудську церкву, де хлопці, що курили гашиш, зробили собі земляний чилум[106].
— Земляний чилум? Це що?
— Викопували у землі ямку, вставляли туди догори дриґом розбиту пляшку з-під пива, усередині на ґратках лежав гашиш, тлів та смердів. Від ямки відходили закопані у землю пластикові трубки, за півметра вони знову виходили назовні. Хлопці лягали навколо на травичку і смоктали кожен свою трубочку. Хтозна, для чого...
— Щоб охолодити дим, — пояснив Харрі посміюючись. Так можна закайфувати й від мізерної кількості наркоти. Непогано вигадали. Я вочевидь недооцінював Манглеруд.
— А я витягнув одну з пластикових трубок і встромив туди динаміт.
— Тобто підірвав увесь винахід і поламав їм увесь кайф?
Бельман кивнув, а Харрі розреготався.
— Потім цілих півхвилини сипало згори землею, — усміхнув Бельман.
Вони замовкли. Тільки тихо й хрипко завивав вітер.
— Узагалі, я хотів тобі подякувати, — мовив Бельман, видивляючись у свій паперовий стаканчик. — За те, що вчасно врятував Каю.
Харрі знизав плечима. Кая. Бельман знає, що Харрі у курсі про них двох. Звідки? Чи він теж знає про нього та про Каю?
— Мені все ’дно там унизу не було чого робити, — відповів Харрі.
— Припини, я ж бачив труп Юссі, перш ніж його відвезли.
Харрі не відповів, тільки примружив очі, дивлячись на сніжинки, які посипали щільніше.
— У нього збоку на горлі була рана. І ще на обох долонях. Як від уколу палицею. Ти ж спочатку його знайшов, адже так?
— Можливо, — сказав Харрі.
— Бо з рани на шиї не так давно юшила кров. Отже, коли його було поранено, серце ще билося, Харрі. І досить добре. Отже, ти встиг би відкопати його ще живим. Але ти віддав перевагу Каї, адже так?
— Гадаю, Колкка мав рацію. — Харрі вихлюпнув рештки кави на сніг. — Часом доводиться визначатися, на чий бік пристати.
Сліди снігохода вони знайшли о третій, за кілометр від місця, де зійшла лавина, між двома величезними валунами, які скидалися на зуби, де було зовсім безвітряно.
— Скидається, що він припаркувався тут. — Харрі показав на слід від гусениць. — Снігохід устиг заритися в сніг. — Він провів пальцем посередині сліду від лівого полоза, поки Бельман струшував легкий сніжок, що припорошив борозну.
— Схоже, так, — сказав він. — Тут він повернув і поїхав далі на північний захід.
— Ми наближаємося до бескидів, та й сніг припустив, — мовив Харрі, глянувши на небо, й добув телефон. — Треба зателефонувати у готель і попросити прислати провідника на снігоході. Трясця! Немає зв’язку. Доведеться повертатися у готель.