Харрі глянув на дисплей. Там досі світилося повідомлення з нібито знайомого номера, від того, хто залишив на автовідповідачі цей дивний звук... Три останні цифри, — звідки він їх пам’ятає, хай йому біс? І раптом йому сяйнуло. Пам’ять слідчого. Цей номер він уже бачив у папці «Раніше підозрювані» й на візитівці.
З написом «Тоні К. Лейке, приватний підприємець».
Харрі повільно звів очі на Бельмана:
— Лейке живий.
— Що?
— Хай там як, а його телефон працює. Він намагався подзвонити мені, коли ми були у Ховасхютті.
Бельман дивився на Харрі незмигно. Сніжинки падали на його довгі вії, плями на обличчі ніби палали. Голос став низьким, він говорив майже пошепки:
— Чудова видимість, чи не так Харрі? Й снігу немає.
— Збіса гарна видимість, — мовив Харрі. — Й ані порошинки клятого снігу.
Він скочив на снігохід, коли той уже рушив.
Вони рвучко просувалися вперед, долаючи за раз не більше ста метрів. Визначивши ймовірний маршрут того снігохода, вони поїхали у тому самому напрямку, мітлою розмітаючи сліди й рухаючись уперед. Смуга, що виднілася на гусениці, мабуть, після якоїсь аварії, не залишала сумнівів, що то той самий снігохід. Подекуди у затишних місцях чи там, де місцину добре продуває вітром, слід ішов чіткий, і тоді вони рухались швидше. Але не занадто швидко. Харрі вже кілька разів застерігав: «Обережно, урвище!» — вони мало не впали. Вже була безмаль четверта. Дивлячись на те, як сніжить, Бельман то вмикав, то вимикав передню фару. Харрі стежив по мапі. Він напевне не знав, де вони, але розумів, що чимраз далі від Устаусета. І що незабаром стемніє. Якась частина єства Харрі вже хвилювалася, як вони повертатимуться назад. Та решта послала ту частину к бісовій матері, а це, як не крути, конституційна більшість.
О пів на п’яту вони загубили слід.
Снігопад став таким сильним, що вони вже майже нічого не могли перед собою розгледіти.
— Це божевілля! — прокричав Харрі, силкуючись перекричати ревіння двигуна. — Чому не почекати до завтра?
Бельман, озирнувшись на нього, усміхнувся у відповідь.
О п’ятій слід знову знайшовся.
Вони зупинилися й злізли зі снігохода.
— Веде сюди, — мовив Бельман, повертаючись до скутера. — Їдьмо!
— Стривай, — сказав Харрі.
— Чому? Їдьмо, незабаром геть стемніє.
— Чи ти, коли зараз гукав, луну чув?
— То й що? — Бельман зупинився. — Гора?
— На мапі гори немає, — відповів Харрі й повернув у той бік, куди вели сліди.
— Розколина! — крикнув він. І враз отримав відповідь. Негайну. Він озирнувся до Бельмана.
— Гадаю, снігохід, що залишив ці сліди, втрапив у велику халепу.
— Що я знаю про Бельмана? — перепитав Рогер Єндем, тягнучи час. — Кажуть, що він дуже тямущий, прекрасний фахівець. — «Чого ж хоче цей легендарний редактор Нурдбьо?» — Усе вміє, діє непомильно, — вів Єндем. — Швидко вчиться, потроху опановує й те, як спілкуватися з нами, пресою.Такий собі whiz kid[107], це, якщо ви розумієте...
— Я знаю цей вираз, — відповів Бент Нурдбьо, кисло всміхаючись, не припиняючи терти скельця на окулярах. —Загалом, мене більше цікавлять чутки про нього.
— Чутки? — перепитав Єндем, за дурною звичкою забувши стулити рота.
— Сподіваюсь, ви, Єндеме, знаєте, що це таке. Позаяк ви та ваш теперішній працедавець з цього живете. То як?
Єндем не квапився:
— Та різне говорять...
Нурдбьо звів очі до неба:
— Спекуляції. Вигадки. Пряма брехня. Я тут перед вами не маю наміру бути делікатним. Ну ж бо, Єндеме, переверніть мішок з плітками догори дриґом, позловтішайтеся.
— Отже, негативні сторони?
Нурдбьо важко зітхнув:
— Любий Єндеме. Чи часто ви чули про когось, що людина живе тверезим життям, чесна у грошових питаннях, незрадлива у шлюбі, а стиль її керівництва годі вважати психопатським? Може, роль пліток і зводиться до того, щоб на тлі загалу мати порівняно кращий вигляд? — Нурдбьо нарешті дотер одне скельце й взявся так само ретельно натирати інше.
— Це дуже, дуже кволі чутки, — мовив Єндем, поспіхом додавши: — Поза тим, я знаю чимало людей, про яких пліткують те саме, а вони геть зовсім не такі.
— Як колишній редактор, я радив би вам ближче до суті, — мовив Нурдбьо. — То у чому ж він не такий?
— Та... не такий ревнивий.
— А хіба ми всі не ревниві?
— Йдеться про ревнощі аж до насильства.
— Хіба він б’є дружину?
— Ні, я не вважаю, що він розпускає кулаки. І що вона дає привід. Але якщо хтось занадто довго на неї витріщається...
Розділ 61. Падіння
Харрі та Бельман лежали на краю урвища, там, де обривалися сліди снігохода. Обидва пильно вдивлялися у провалля. Чорні прямовисні схили спускалися вниз, розчиняючись у сніговій хурделиці.
— Бачиш що-небудь? — спитав Бельман.
— Сніг. — Харрі простягнув йому бінокля.
— Снігохід унизу, — мовив Бельман, підвівся й пішов до їхнього снігохода. — Спускатимемося.
— Ми?
— Ти.
— А я гадав, що скелями ти у нас лазиш, Бельмане.
— Саме так, — відповів той, уже почавши одягати альпіністське спорядження. — Тому слушно буде, коли я візьму мотузку, карабіни й решту. Мотузка завдовжки сімдесят метрів. Я спущу тебе вниз. Згоден?
За шість хвилин Харрі вже стояв на краю, повернувшись спиною до урвища, з біноклем на шиї, пахкаючи цигаркою у кутику рота.
— Нервуєшся? — усміхнувся Бельман.
— Ні-і-і, — відповів Харрі. — Боюся до смерті.
Бельман перевірив мотузку, яка тягнулася від спускового механізму, навколо стовбура тоненького деревця позаду них — до спорядження Харрі.
Харрі заплющив очі, глибоко вдихнув і зосередився на тому, щоб відхилитися назад і побороти еволюційно обґрунтований протест, вироблений мільйонами років досвіду: якщо зробиш крок у прірву — рід твій не продовжиться.
Мозок зборов тіло — з найменшою перевагою.
Спочатку Харрі ще діставав ногами до гірського схилу, але спустившись нижче, просто завис у повітрі. Мотузка опускалася рвучко, але еластичне спорядження пом’якшувало удар на хребет та стегна. Згодом мотузка вже спускалася плавно, за мить він уже не міг роздивитися вершину й тепер ширяв на самоті серед білих сніжинок та чорних скель.
Він відхилився убік і глянув униз. І там, за двадцять метрів під собою, розгледів кам’яне зуб’я, що стирчало з-під снігу. Круте провалля. Й у біло-чорному проваллі щось жовтіло.
— Бачу снігохід, — прокричав Харрі, і його слова враз розлилися луною.
Снігохід лежав перевернутий, гусеницями догори. Якщо припустити, що його мотузку не занесло убік вітром, і взяти її за прямовис, то снігохід усього на три метри відхилився від перпендикуляра. Падаючи більш як з сімдесятиметрової висоти. Отже, на час падіння він їхав на найменшій швидкості.
Мотузка різко натягнулася.
— Ще нижче! — закричав Харрі.
У відповідь почувся лункий голос, ніби з кафедри проповідника:
— Мотузки бракує.
Харрі глянув униз на снігохід. Ліворуч з-під нього щось стирчало. Гола рука. Чорна, набрякла, як пересмажена на грилі сосиска. Білі пальці на чорному камені. Він спробував примружити очі, щоб роздивитися краще. Розтиснута долоня, правиця. Пальці скоцюрблені. Мозок Харрі запрацював гарячково. Як там Тоні Лейке казав про свою хворобу? Не заразна, просто спадкова. Ревматоїдний артрит.
Харрі глянув на годинник. Рефлекс слідчого. Тіло знайшли о 17:53. Уже майже стемніло.
— Тягни! — крикнув Харрі.
І нічого.
— Бельмане!
Тихо.
Подувом вітру його закрутило навколо мотузки. Чорне каміння. Двадцять метрів. Раптом відчув, як виривається серце з грудей, вчепився у мотузку обіруч, щоб переконатися, що вона на місці. Кая. Бельман знав.
Харрі тричі глибоко вдихнув і видихнув, а потім прокричав знову:
— Темніє, дме вітер, і я тут яйця собі повідморожую, Бельмане! Час шукати собі прихисток.
Знову жодної відповіді. Харрі заплющив очі. Чи було йому лячно? Чи боявся він, що колега, ніби й розсудлива людина, за раптової примхи позбавить його життя, щойно випаде слушна нагода? Трясця, як же йому не боятися! Бо то була зовсім не раптова примха. І те, що Бельман лишився, щоб вивезти Харрі у цю снігову пустелю, зовсім не було випадковістю. А може? Харрі зітхнув. Бельман мав змогу легко підлаштувати, щоб усе скидалося на нещастя. Згодом, спустившись униз, зніме спорядження, змотає мотузку, скаже, що була хурделиця. Харрі оступився й упав у прірву. У горлі пересохло. Е, ні, не буде цього! Не для того він виліз з-під тієї бісової лавини, щоб за дванадцять годин його скинули у провалля. Та ще й поліцейський. Хай тобі грець, нічого в тебе не вийде...