— Певна річ. Можеш пишатися — ти один з чотирьох у тому списку.
— А що там у тебе за галас? І де ти є?
— Та це гравці галасують, сподіваючись, що це допоможе їм виграти. Я на іподромі.
— Що?
— У «Бомбей-Гарден».
— Але... як тебе туди впустили?
— Я член клубу. А що таке?
— Трясця, Харрі. Хіба ти робиш ставки на коней? Чи тебе Гонконг нічого не навчив?
— Охолонь. Я прийшов, щоб перевірити алібі Аслака Кронглі. За даними його відділка, він був у відрядженні в Осло, коли вбили Шарлотту та Боргні. Не дивина, що він частенько навідується в Осло. І я саме дізнався причину.
— «Бомбей-Гарден»?
— Так. Аслак Кронглі має великий клопіт — він гравець. Я переглянув виписки з його кредиток, котрі тут записують у комп’ютер. Тут і час, і все таке. Кронглі чотири рази використовував свою картку, і, як випливає з дат, він має алібі. Прикро.
— Гаразд. А їхній комп’ютер з бухгалтерськими даними стоїть у тій же кімнаті, що й автомат для перегонів?
— Що ти кажеш? Голосніше, бо тут саме фінішний ривок.
— Вони... Та пусте. Я телефоную, щоб сказати, що на лижних штанях, які Аделе Ветлесен носила у Ховасхютті, ми знайшли сперму.
— Що? Не жартуєш? Отже, невдовзі ми...
— Невдовзі ми отримаємо ДНК сьомого. Якщо це його сім’я. І єдиний спосіб переконатися у цьому — відкинути решту чоловіків, які були у Ховасхютті.
— Отже, потрібні зразки їхніх ДНК...
— Так, — мовив Бйорн Гольм. — З Еліасом Скугом жодних проблем — його ДНК у нас є. А от із Лейке не так просто. Ми, звісно, можемо знайти його ДНК у нього вдома, але для цього потрібне судове рішення. Але після того, що сталося, отримати це буде навряд чи можливо.
— Я подбаю, — сказав Харрі. — До речі, нам потрібна ДНК Кронглі. Навіть якщо він не вбивав Шарлотту та Боргні, то міг зґвалтувати Аделе.
— Гаразд. І як ми її отримаємо?
— Він же поліцейський, отже, йому доводилось бувати на місцях злочину... — мовив Харрі.
Бйорн Гольм уже збагнув. Для того, щоб уникнути ймовірної плутанини, було правило: брати ДНК та відбитки пальців у всіх поліцейських, котрі побували на місцях злочинів і теоретично могли залишити там свої сліди.
— Я перевірю за базами даних.
— Добре попрацював, Бйорне.
— Стривай. Ти просив ретельно усе перевірити, якщо ми знайдемо одяг медсестри. Ми перевірили. Повсюдно оте ПСГ. Я перевірив. У Осло, у Нюдалені, є колишня фабрика, де виготовляли ПСГ. Якщо вона порожня, а сьомий займався там сексом з Аделе, то, можливо, ми знайдемо там сперму.
— Гм... Порав дівку у Нюдалені, скінчив у Ховасхютті... Може, наш сьомий самотужки довів своє заняття до кінця? ПСГ, кажеш? Це з фабрики «Кадок», так?
— Так, але як ти...
— У мого товариша там батько працював.
— Повтори. Тут так галасують...
— Фініш. Ще зідзвонимось.
Харрі сховав у кишеню мобільний і розвернувся на півоберта у кріслі, щоб не бачити розпачливих облич тих, хто програв. Набагато приємніше споглядати обличчя усміхненого круп’є.
— Вітаю, Харрі!
Харрі підвівся, надів куртку і глянув на купюру, котру простягнув йому в’єтнамець. З портретом Едварда Мунка — отже, тисяча крон.
— Поталанило, — усміхнувся Харрі. — Постав на зеленого коника у наступному забігові. За грошима зайду пізніше.
Лене Галтунг сиділа у вітальні, споглядаючи своє відображення у подвійному склі. З айпода лунала «Fast car»[109] у виконанні Трейсі Чепмен. Цю пісню Лене могла слухати нескінченно, вона ніколи їй не набридала. У ній ішлося про бідну дівчину, яка мріяла втекти, заскочити у швидке авто свого милого й заїхати якнайдалі від остогидлого життя: від роботи касиркою у «Рімі», від п’яниці батька, себто спалити за собою всі мости. Геть не збігається з життям Лене, але ця пісня — про неї. Про Лене, якою вона могла бути. І якою була насправді. Звичайне миршаве мишеня. У школі вона завжди боялася, що зненацька двері класу розчиняться настіж, хтось зайде й гримне на неї: ану знімай ці дорогущі лахи! А тоді жбурне їй дрантя і скаже: оце твоє, носи, щоб усі побачили, хто ти насправді — байстрючка! Отак вона й страхалася протягом усіх цих років — як миршаве мишеня, повсякчас зиркаючи на двері. Прислухалася до балачок подруг — чи не крикне хтось, що її викрили. Сором’язливість, острах — усе за стіною, яку вона звела навколо себе, і це була пихатість. Лене сама відчувала, що переграє у ролі багатійки — успішної, розбещеної і безтурботної. Не така вже вона принадна й сліпуча, як декотрі її подружки, котрі могли, самовпевнено усміхаючись, прощебетати «гадки не маю!», чудово розуміючи, що хай там як — це несуттєво, бо світові, окрім їхньої краси, від них нічого більше не потрібно. А от їй повсякчас треба було удавати. Що вона принадна, успішна. Вища за всіх. Але як же вона втомилася від цієї гри! Вона жадала лиш одного: вскочити в авто до Тоні й мчати разом із ним куди очі дивляться. Туди, де вона стане справжньою Лене, щоб не роздвоюватися, бо ці ролі їй ненависні. Трейсі Чепмен співала, що у них з коханим все складеться, як годиться.
Хтось майнув у вікні. Лене здригнулася, збагнувши, що то чуже обличчя. Вона не почула, як у кімнату ввійшли. Лене випросталася й зняла навушники.
— Постав тацю туди, Ханно.
Жінка підкорилася.
— Лене, викинь його з голови.
— Припини.
— Я просто так сказала. Не до пари він тобі.
— Годі, я кажу!
— Цить! — Жінка брязнула тацю на стіл, бірюзові очі спалахнули. — Схаменися, Лене. Ми всі мали взятися за розум, коли обставини змусили. Я кажу це тобі як твоя...
— Як хто? — скривилася Лене. — Поглянь-но на себе. Ким ти можеш для мене бути?
Жінка поправила рукою білий фартух, хотіла торкнутися щоки Лене, але та різко відхилила її руку. Ханна здригнулася, наче крапля впала на дно глибокої криниці. Розвернулася й вийшла геть. І коли двері за нею зачинилися, чорний телефон перед Лене задзеленчав. Вона відчула, як закалатало серце. Відколи Тоні зник, телефон увесь час був увімкнений і лежав напохваті. Вона схопила мобільний.
— Лене Галтунг.
— Харрі Холе, відділ розслід... даруйте, Крипос. Дякую за попередню зустріч. Даруйте за клопіт, але я прохаю вас допомогти мені в одній справі. Це стосується Тоні.
Лене насилу опанувала свій голос:
— Що трапилось?
— Ми шукаємо людину, яка, ймовірно, упала в прірву в Устаусаті.
Вона відчула, що непритомніє, долівка та стеля у кімнаті раптом попливли.
— Наразі ми ще нічого не знайшли. Була сильна завірюха, місцевість, у якій ідуть пошуки, розлога й малопрохідна. Ви слухаєте?
— Т-так.
Трохи хрипкий голос вів далі:
— Коли тіло добудуть, треба якнайшвидше його упізнати. Ще ми знаємо, що воно дуже обгоріло. Тому негайно потрібні зразки ДНК людей, котрі зникли безвісти. Адже від Тоні протягом усього цього часу звісток немає...
Серце Лене ладне було от-от вирватися з грудей.
Голос на тому кінці дроту говорив далі:
— Чи не були б ви ласкаві допомогти нашому криміналістові взяти зразки ДНК у помешканні Тоні?
— Я-які зразки?
— Волосся з гребінця, слина з зубної щітки, вони й самі ще не певні, що їм потрібно. Головне — щоб ви як його наречена дали дозвіл і чекали біля будинку з ключами.
— Зв-вісно...
— Дуже дякую. Тоді я зараз же направлю експерта на Хольменвейєн.
Лене поклала слухавку. Відчула, як з очей бризнули сльози. Знову нап’яла навушники.
І ще почула останній рядок, у якому Трейсі Чепмен співає про те, що треба всього-на-всього стрибнути у швидке авто й помчати у заповітне місце. Пісня скінчилась. Лене клацнула кнопку «повторити».
Розділ 65. «Кадок»
Нюдален — яскравий приклад деіндустріалізації в Осло. Фабричні будівлі, які не позносили у намаганні замінити все на гладенькі й чепурні дизайнерські офісні будівлі зі скла та сталі, перебудували у телестудії, ресторани чи просторі приміщення з вільним плануванням, зведені з червоної цегли, де вентиляційні та водогінні труби не заховані у стінах.