— Десь у глибині мозку я досі чую цей характерний голос, — мовив Капітан, неприховано смакуючи власні слова.
Харрі зауважив, як колега, що стояв поруч з Капітаном за стійкою адміністратора, закотив очі під лоба.
— Схоже, то був педик, — доказав Капітан.
— Ви маєте на увазі, що голос був високий? — спитав Харрі, згадавши розповіді друзів Аделе. Аделе ж казала, що головна вада її кавалера в тому, що розмовляє він достоту, як той голубий, з яким вона винаймає квартиру.
— Ні, радше такий. — Капітан розім’яв долоні, закліпав і видав пронизливу тираду, як криклива жіночка: «Яка ж я на тебе зла, Сьорене»[110].
Колега, у якого на грудях був бейджик «Сьорен», гигикнув.
Харрі подякував і знову мало не попросив Капітана зателефонувати, якщо будуть якісь новини. Вийшов на вулицю. Запаливши цигарку, глянув на вивіску з назвою готелю. Щось у цьому було... Тієї ж таки миті він помітив авто транспортної поліції, що стояло просто позаду його машини, й поліцейського у комбінезоні, який занотовував номер машини Харрі.
Харрі підійшов і показав йому своє посвідчення.
— Поліція. Я на службовому завданні.
— Це не зарадить. Якщо зупинятися заборонено, отже, заборонено, — мовив комбінезон, без упину записуючи. — Напишіть скаргу.
— Гаразд, — відповів Харрі. — Але ж ви знаєте, що ми теж уповноважені виписувати штраф за неправильне паркування, адже так?
Той глянув на нього й вишкірився:
— Помиляєшся, колего, якщо гадаєш, що я дам тобі виписати штраф самому собі.
— Та я, власне, маю на увазі твоє авто. — Харрі показав на нього.
— Воно моє та начальника служби...
— Якщо зупинятися заборонено, отже, заборонено.
Комбінезон понуро глянув на нього.
Харрі знизав плечима:
— Напишіть скаргу. Колего...
Комбінезон закрив нотатник, розвернувся на підборах і попростував до свого авто.
Коли Харрі повертав на Університетсгатен, задзеленчав телефон. Це був Гуннар Хаген. Голос у зазвичай незворушного шефа відділу убивств тремтів від збудження.
— Харрі, маєш негайно приїхати сюди!
— А що трапилось?
— Негайно! У Кишку!
Ще задовго перед тим, як наблизився до кінця бетонного коридору, Харрі почув голоси й клацання від спалахів фотоапаратів. Перед дверима у свій колишній офіс він застав Гуннара Хагена й Бйорна Гольма. Одна з криміналісток проводила по ручці й дверях щіточкою, шукаючи відбитки, поки двійник Гольма фотографувала відбиток чобота у кутку, майже біля самої стіни.
— Це задавнений відбиток, — мовив Харрі. — Він був тут ще перед тим, як ми переїхали до кабінету. Що коїться?
Криміналістка зиркнула на Гольма, котрий, кивнувши, дозволив продовжувати роботу.
— Один з працівників в’язниці знайшов оце на долівці перед дверима, — мовив Хаген і показав пакунок для збирання доказів, де лежав коричневий конверт. Крізь целофан Харрі прочитав на конверті своє ім’я. І написану друкованими літерами адресу, приліплену до конверта.
— На думку працівника в’язниці, конверт міг пролежати вже кілька днів, цим переходом не щодня ходять.
— Ми виміряємо вологість паперу, — мовив Бйорн Гольм. Покладемо тут такий самий конверт, подивимося, скільки часу знадобиться, щоб він так само просотався вологою. І визначимо.
— Овва! Та ми вже зовсім як експерти з «CSI»[111], — прокоментував Харрі.
— Може, нам і не допоможе визначення точного часу, — мовив Хаген. — Адже там, де він увійшов й вийшов, найпевніше, камер спостереження немає. Все надзвичайно просто. Спочатку на вахту, де всі завжди зайняті, потім у ліфт, донизу, сюди, де немає жодних зачинених дверей, поки не дістанешся нагору, у в’язницю.
— Певна річ, а що ж тут замикати? — спитав Харрі. — Не заперечуєте, якщо я закурю?
Ніхто не відповів, але переглянулись багатозначно. Харрі знизав плечима.
— Сподіваюсь, хтось нарешті скаже, що було у конверті? — спитав він.
Бйорн Гольм підняв пакунок з речовим доказом.
У тьмяному світлі вміст розгледіти було непросто. Харрі нахилився.
— Трясця! — вигукнув він і відсахнувся.
— Це середній палець, — пояснив Хаген.
— Спочатку, схоже, палець зламали, — мовив Бйорн. — Поверхня відрізу рівна й гладенька, рваних країв немає. Ні — відрубали. Сокирою. Або великим ножем.
У Кишці почулися кроки. Хтось біг до них.
Харрі придивився уважніше. Палець був білий, знекровлений, але з синювато-чорним кінцем.
— Що це? Ви вже зняли відбитки?
— Зняли, — мовив Гольм. — Незабаром дізнаємось відповідь.
— Закладаюся, це ліва рука, — сказав Хаген.
— А більше у конверті нічого не було?
— Ні. Тепер ти знаєш стільки ж, скільки й ми.
— Можливо, — мовив Харрі, крутячи у руках пачку цигарок. — Але я знаю про цей палець іще дещо.
— Нам теж це спало на думку, — мовив Хаген й перезирнувся з Бйорном Гольмом. Квапливі кроки наближалися. — Середній палець на лівій руці. Той самий, що ти втратив через Сніговика.
— Я маю дещо, — перервала їхню розмову жінка-криміналіст.
Всі озирнулися на неї.
Вона сиділа навшпиньки, тримаючи щось між пальцями. Щось чорно-сіре.
— Хіба не подібні до тих дрібних камінчиків, які ми знайшли на місці убивства Боргні?
Харрі підійшов ближче:
— Так і є. Лава.
Нарешті до них підбіг молодик з посвідченням поліцейського, яке стирчало з кишені на грудях. Він зупинився перед Бйорном Гольмом, уперся долонями у коліна й намагався перевести подих.
— Ну ж бо, Кіме Еріку? — поквапив його Гольм.
— Збіглося, — майже пошепки одказав молодик.
— Дай угадаю, — мовив Харрі, встромивши цигарку до рота.
Усі глянули на нього.
— Тоні Лейке.
Кім Ерік мав щиро розчарований вигляд.
— А я-як?..
— Я бачив його праву руку, вона стирчала з-під снігоходу, й там пальців не бракувало. Отже, це ліва рука. — Харрі кивнув на пакунок з речовим доказом. — Палець не зламаний, лише дуже покривлений. Старим добрим ревматоїдним артритом. Хворобою спадковою, але не заразною.
Розділ 69. Каліграфічний почерк
Жінка, яка розчинила двері одного з одноквартирних будиночків, що здіймалися рядочком стіна до стіни уздовж вулиці у Ховсетері, була широкоплеча, як борець, і зростом не нижча за Харрі. Вона терпляче дивилася на Харрі, ніби вже звикла давати людям кілька секунд, щоб вони опанували себе.
— Слухаю.
Харрі впізнав голос Фріди Ларсен, з якою досі спілкувався лише телефоном. За голосом він уявляв її витонченою тендітною жіночкою.
— Харрі Холе, — назвався він. — Я знайшов вашу адресу за номером телефону. Чи Фелікс удома?
— Його немає, він пішов грати у шахи, — мовила вона прісно, ніби то була завчена відповідь. — Відправте йому мейл.
— Я волів би з ним поговорити.
— Про що? — Вона заступала увесь одвірок, не даючи змоги навіть зазирнути всередину. І справа була не лише в її огрядній постаті.
— Ми у Поліцейському управлінні знайшли камінчик з лави. Я хотів би знати, чи він, бува, не з того самого вулкана, що й той, котрий ми йому посилали раніше. — Харрі простягнув їй камінчик, стоячи на дві сходинки нижче. Але вона так і не відступилася від одвірка.
— Так просто не скажеш, — відрубала вона. — Напишіть Феліксу мейл. — Вона, без сумніву, намірилася зачинити двері.
— Адже лава — вона й є лава, — мовив Харрі.
Вона завагалася. Харрі чекав. Він із власного досвіду знав, що фахівець ніколи не втратить нагоди виправити нефахівця.
— Усі вулкани мають притаманний лише їм склад лави, — уточнила жінка. — Але від виверження до виверження цей склад теж змінюється. Треба дослідити камінь. Наприклад, вміст заліза свідчить багато про що. — Обличчя досі було невиразне, погляд позбавлений цікавості.
— Насправді, — сказав Харрі, — я хотів би більше дізнатись про людей, які їздять світами й вивчають вулкани. Їх, безперечно, небагато, от мені й цікаво, чи знає когось Фелікс у Норвегії.
111
«CSI: Місце злочину» (англ.) — американський телесеріал про криміналістів, що розслідують найзаплутаніші справи.