Батько особливо відчуває цю переломну ситуацію. «Леся нещасна дівчинка, — пише він у лютому 1886 року до Драгоманових, — Вона вже заввишки з маму, тільки зовсім тоненька та кволенька» [55, с. 61]. Він бідкається, що «київські аж три хірургічні знаменитості рішуче вимагають привезти хвору до Києва, щоб там її оперувати, інакше пропаде нога та й сама Леся захворіє на сухоти» [55, с. 61]. Однак навіть говорити їй не можна про те, що загрожує небезпечна операція, «бо вона без сліз і слухати не може про хірургів <…>» [55, с. 64]. Петро Антонович проникливо розуміє стан доньки й першим пов’язує між собою її таланти й хворобу. Причому, хоч як це парадоксально, він розуміє їхній рокований зв’язок. «Прикро навіть думати за такого стану про Лесині здібності та таланти. Може, й стануть у пригоді їй покаліченій» [55, с. 64]. Та й сама Леся Українка відчуває якусь фатальність, що прирікає її до «рослинного існування». Через якісь два роки в листі до Драгоманова, — а листування з дядьком розпочинається саме у важкий для неї час, — вона зізнається, що «всі мені толкують, що я повинна жити ростинним життям, я стараюсь, але все не можу зовсім обернутись в ростину» [94, с. 53].
Леся Українка намагається перетворити «рослинне існування» на інтелектуальне, і не випадково, що погляд сімнадцятилітньої дівчини обертається в цей момент до Михайла Драгоманова. Її листи до дядька дуже відверті й навіть інтимні. Здається, у цей час вона ні до кого не пише так відверто; схожим стане пізніше хіба її листування з сестрою Ольгою та Ольгою Кобилянською. Вона ніби народжується заново, прозріває й відкриває саму себе, відрекомендовуючись Драгоманову: «Я знаю, що Ви мене не забули, хоч я може й не така тепер, якою Ви мене пам’ятаєте, я попробую сама себе списати. Я лицем і подобою здається мало змінилась, хіба що не така дуже біла як була, характер мій, я й сама це бачу, якийсь скритний, хоч мені й самій це не подобається, <…> я по правді сказавши й тепер трохи дивуюсь що мені так легко пишеться до Вас, Ви своїм листом якось привернули мене до себе ще більше ніж перше, бо перше я таки трохи боялась писать до Вас, а тепер я бачу, що з мене б не посміялись, як би я що й не дуже то дотепно написала <…>» [94, с. 56]. Дівчина звіряється, як близькій людині, у своїх уподобаннях, соромиться, що не має достатніх знань. Усе могло розвиватися досить традиційно: вона писала б вірші, мати б редагувала й допомагала їх друкувати, як це робила раніше, вводячи її в літературу. І Леся Українка могла б стати «нормальною» українською письменницею. Однак хвороба «працювала» на те, щоб створити з неї «інакшу», «ненормальну» особистість.
Після хворої руки постає загроза нової операції, тепер уже на нозі, однак у лютому 1890 року на консультації в Києві хірурги (той самий Рінек і Олександр Павловський) радять знову зробити витяжку та «випалювання» (коагуляцію) хворого суглоба. Дівчина пристає на все, але вже свідома того, що ходити нормально вона ніколи не зможе. «Подла нога» ніколи не буде здоровою й такою, як у людей, — вона лишається пошкодженою на все життя, «в ній є укорочення і хронічний вивих». Леся Українка кульгатиме, ходитиме з паличкою.
А поки що вісім тижнів вона проводить у ліжку, «прив’язана за ногу», як сама іронізує. Хоча лежить вона вдома, у Колодяжному, і це значно краще, ніж перебування в клініці. Однак нерухомість їй дошкуляє і в посланні до брата дівчина зізнається, що:
Так іронізує дев’ятнадцятилітня Леся Українка над своїм «безнадійно-надійним віршем». Але відбувається щось значно серйозніше: вона формулює своє кредо, виходячи на шлях війни з хворобою і водночас на шлях творчості, своє contra spem spero[13]. У травні 1890 року, а саме в Зелену неділю, «прив’язана за ногу», вона вітає брата: «Воскресла!» («Resurrexi!»). І в цьому ж листі повідомляє, що «знов беруся здіймати “сізіфовий камінь” до гори!», і наводить слова «нового безнадійно-надійного вірша»: