Лариса Косач (Леся Українка). Одеса, 1888 рік
Санаторійний період нерозривно пов’язаний із творчістю. Восени 1889 року Леся Українка знову вибирається на лиман, однак у листі до брата зізнається, що приїхала до Одеси собі на лихо, «бо не тілько массаж не поміг, але, здаеться, пропало й те, що я загорювала собі Лиманом, Косівщиною, пов’язками і всім лихом і бідою» [94, с. 71–72]. Масаж спричинив гостре запалення хворого суглоба, і додому вона повертається зі страшними болями й мало не в розпуці пише Драгоманову, що не знає, «коли скінчиться моє лихо з тією ногою, та чи й скінчиться воно коли-небудь!.. <…> Коли б ви знали, як мені обридли усі лікарі і їхні ліки, — мені про їх і думать бридко! Щоб не думать про їх та про свою ногу (а се досить трудно), я поперемінно то граю, то пишу, хоч мама з папою говорять, що мені і те, і друге шкодить. Але що ж мені робити? Як мені ні читати (читать багато мені теж не совітують), ні писати, ні грати не можна, то зостається тілько скласти руки та й плакати, бо більше нічого я робити не придумаю» [94, с. 82].
Хвороба, отже, загострює бажання писати, а творчість стає формою самотерапії. Ще в Одесі в стані страшного, аж до «скреготу зубовного», болю Леся Українка долає страждання створенням «невеличкої поеми», а потім дивується, що по ній зовсім не видно, як було тяжко писати. Так спадає доленосне усвідомлення, що «література моя професія» [94, с. 73], а також розуміння, що література може бути терапевтичним засобом. Письмом і перекладами Гайне, Гюґо й Мюссе вона береться загоїти свою біду, а крім того, включається в проект «Плеяди» з перекладу світової літератури. Її, звичайно, бентежить стан організму, вона розуміє, що здоровий дух потребує здорового тіла («…мені таки все не ліпше, а либонь чи не гірше — може й різать прийдеться» [94, с. 73], — пише братові), однак, маючи несповна вісімнадцять літ, уже ступає на інший шлях, той, на якому творчість і хвороба невіддільні одна від одної. Відтак їй доведеться на власному досвіді спростовувати класичну латинську мудрість про здоровий дух у здоровому тілі.
Лариса Косач (Леся Українка), брат Михайло Косач і Маргарита Комарова, Одеса, 1889 рік
Курортне життя має свої жанри й свої закони, яким Леся Українка має коритися. Улітку 1891 року на лікуванні в Євпаторії вона насолоджується морем і стримує себе від роботи. «Уліт[14] не пишу: в день жарко, увечері сиджу до пізна, а окрім того боюсь натружувати ногу сидінням при столі, бо тепер вона дуже добре тримається <…>», — зізнається [94, с. 134]. І навіть курортна «нудота» не здається їй такою нудною, «бо можна і нудоту перетерпіти, коли хоч знаєш за що!» [94, с. 135]. З «подлою ногою» поліпшало, хоча дівчина все ще носить апарат. Вона вдячна сонцю, морському повітрю, нога не болить, а завдяки плаванню «у мене розвились мускули на руках і це мені пріятно», — пише вона матері [94, с. 139]. Приїздить брат Михайло, вони багато плавають, море звикає до них, а вони до нього.
Курортна нудота не заважає втішатися незалежністю. А за деякий час настає «неудержимий улітний період» [94, с. 136] і дівчина береться писати. Листування з матір’ю наповнюється повідомленнями й згадками про твори, публікації, переклади. У листі до Драгоманова вона говорить, що має оптимістичний період Drang und Sturm[15], а до літератора Михайла Павлика пише, що має чимало творчих планів і шкодує, що перетворюється на «відлюдка»: хвороба диктує стиль життя й відриває від людей, справ і місць. Лариса Косач поступово перетворюється на професійного літератора.
Варто порівняти ставлення до хвороби Лесі Українки й Михайла Павлика, щоб зрозуміти стиль, умовно кажучи, «професіонала» від недуги й «любителя». Листи Павлика до неї переповнені наріканнями на болі, хвороби, слабості та безгрошів’я. «Дядько Ваш посвідчить Вам, що я серйозно хорий і повинен лічитися і жити добре, коли не хочу здохнути або зійти з ума перед часом, — а тут мені стає ледве на те, щоби не вмерти з голоду, бо тут усе дороге»; «здоров’я моє взагалі плачевне — тільки вряди-годи ліпше, серед гарних душевних зворушень — та якраз після того у мене найбільша й реакція — тим що нема способу дійти до здоров’я фізичного і морального. Отак і товчусь на сім світі і не раз бажаю “со миром почити” <…>»; «страшенне діло я оце беру на себе, при моїй повній фізичній безсильності, — та чи не однаково вмирати?», — постійно жаліється він Лесі [60, с. 70, 76, 84]. Це фантазування про хворобу різко контрастує з її стриманістю: «Тим часом, поки я слаба, то Ви будьте здорові!» — відписує вона йому, недавно перехворівши на тиф [94, с. 151]. «А що вже мені такий стан речей обрид! По моєму так: або жити, або вже вмирати, аби тілько не тремтіти та не скніти отак ціле життя. Даремне Ви думаєте, що мені тільки й журби, тільки й думки, що моє здоровья, чі то пак слабість, — як би було так, то ще б жадної біди не було, не було б про що й говорити», — зізнається іншого разу [94, с. 151]. А звірившись, що ще одну біду має: починає боліти друга нога, — вона застерігає, що тримає це у великому секреті, «бо то нічого не допоможе, як хтось там буде надо мною розпадатись, але мені се дуже тяжить на душі. Як писатимете дядькові, то сього не кажіть, бо я не хочу» [94, с. 160].