І все ж насправді в її житті «місто» як топос і середовище протиставляється «курорту». Обидва культурні топоси — і місто, і курорт — є особливо важливими для літератури модернізму. Леся уважно занотовує враження від перебування в містах: її цікавить антропологія міста, його структура й психологія, — проте через обставини й стан здоров’я найзвіданішим для неї є курорт. До того ж місто загостює хворобу й тілесно, і психічно.
Психоз міського життя, стан здоров’я Лесі Українки й самостійне життя дівчат закономірно викликають занепокоєння рідних. Олена Пчілка дуже турбується побутом і станом Лариси та Ольги в Києві, ображається на те, що доньки рідко пишуть, і, звичайно, хоче їх контролювати. Материнська турбота та істерики отруюють побутування сестрам. «Мама якось чудно відноситься до нашого життя тут <…>», — повідомляє Леся Українка дядькові [94, с. 274]. Між тим стан здоров’я не тішить, і вона змушена в цьому зізнатися батькам.
Наприкінці літа 1896 року знову повертаються болі в нозі. Лікарі рекомендують упорскування йодоформу — на той час нововідкритий спосіб лікування туберкульозу, який насправді ніякого лікувального ефекту не давав. Цю процедуру дівчина зносить важко, кілька днів хворіє після кожного введення, а одного разу, коли їй помилково ввели потрійну дозу від звичайної, як писала сама, «думала, що здурію, та і певно здуріла б, як би не морфій» [94, с. 424]. Краще пролежати в лікарні довше, ніж удаватися до таких експериментів, «від яких рискуєш зробитись морфіністкою» [94, с. 426]. І життя в Києві, і йодолікування лише загострюють нервове виснаження. «Мої нерви починають виходити з повіновенія, так що недавно довели мене до припадка безпамятства з бредом», — зізнається вона [94, с. 427]. У її лексиконі з’являються слова «істерія» та «інвалід».
Леся Українка стає типовим неврастеніком fin de siècle. До захворювання туберкульозом додається невроз. Нервові напади тривають узимку й навесні 1898 року. Вона має «дрож до судорог і до розтяження правої руки, але до безпамьятства і бреду діло не дійшло» [95, с. 22], вживає бром, миш’як, лікується гідропатією. Так перетворюється, як сама зізнається, на «інтересний об’єкт» для лікарів. Знову їде до Ялти, де доктор Дерижанов діагностує істерію. «П[ан] Деріжанов, що дуже наглядав за мною увесь час, прийшов до переконання, що се у мене істерія, не grande hysterie звичайно, але все таки така, що слід звернуть увагу <…>» [95, с. 28], — повідомляє вона матері. Раніше всю увагу лікарі звертали на туберкульоз, а на нерви геть не зважали. Однак нервові напади й запаморочення дівчина мала ще з чотирнадцяти років, тепер же нерви розшарпані, зокрема київським життям і безперервними хворобами, тож коли досі не звертала на них уваги, то «не дивно, що й вони на мене не звертають уваги, а танцюють собі, коли хочеться» [95, с. 52].
Розпочинаються курортні сезони й періодичні поїздки на лікування: в Ялту, пізніше на Рів’єру в Сан-Ремо, в єгипетський Гелуан. Улітку 1897 року Леся Українка перебуває в лікувальній колонії «Чукурлар» поблизу Ялти, зізнаючись, що ніяк не може оговтатись після зимових експериментів зі введенням йодину. «Мені за сей час нічого веселого не трапилось коли не лічити веселого сонця і моря <…>», — повідомляє сестрі Ользі [94, с. 479]. Згадавши про те, що приїхала поправитись a tout pris[16] і що «гріх бути інвалідом», коли так багато роботи, «почала їсти за двох», «гуляти над морем і заставляти себе лягати спати не пізніше 11½ (а не в 2, в 3 і пізніше, як було в сі дні після 1-го ноября)» [95, с. 479]. Її рішення категоричне: треба вийти в люди — «коли не можеш зараз, то через рік, через два, через три». «І я вийду, або під ножем пропаду, а так не зостанусь», — присягається вона [95, с. 479]. «Стараюсь не утомлятись, їм багацько, сплю довго, гуляю часа 2–3 в день, одним словом всіма силами стараюсь поправитись, бо мені обридло моє інвалідство», — знову і знову нагадує вона собі [94, с. 472].