Життя й уява Лесі Українки дедалі більше пов’язується з кураціями й санаторіями. У листах вона подає чимало подробиць, що дозволяють уявити умови її курортного існування. Згадуючи про санаторійну «тугу» в «Чукурларі» під Ялтою, вона визнає, що за границі «колонії» не виходить [94, с. 449]. Пізніше знаходить свої принади в тому, що санаторій і курорт дарують несподівані знайомства й зустрічі, а ще збирають міжнародну публіку: людей різних національностей, релігій і мов. Вона цінує, що санаторії як культурне середовище толерують знання мов, а «кожна санаторія, чи навіть пансіон є — вавилонська вежа в мініатюрі» [96, с. 459]. Описує досить конкретно й облаштування курортів та особливо цінує, коли ті не мають «санаторського» вигляду. Так, у Гелуані вона мешкає у віллі «Континенталь», їй імпонує цей пансіон, де «живуть люде все більше на нирки хворі, отже на вид здорові, а дехто й зовсім таки здоровий, тримаються досить по товариськи, їдять за table d’hote[17], увечері збіраються в салоні, грають, бавляться, балакають. У всякім разі, нема того “одиночного заключенія”, що бувало на Лимані», — констатує вона [96, с. 455].
І все ж навіть у добре облаштованих санаторіях вона б не хотіла зупинятися. «Санаторій не терплю», — зізнавалася [95, с. 358]. Зиму 1901–1902 року Леся Українка провела на віллі «Наталія» в Сан-Ремо в колі далеких родичів по батьковій лінії та почувалася щасливою від того, що не мала типового курортного середовища. «Живу не в отелі, не в санаторії і не в чужій обстановці, а разом з тим тут життя по курортному впорядковане ради хворого господаря», — констатує вона [95, с. 356]. Відвідуючи знайомих у санаторії, прикро вражена «тими ґалереями з лежачими людьми в сухотах» [95, с. 356], «бо то гірше клініки» — «куди там! берлінська клініка далеко не пригнічує настрою так, як та санаторія» [95, с. 358]. На санремівському курорті для хворих на сухоти їй, активній і звиклій усе життя боротися з недугами, особливо не імпонує штучно створюваний курортний клімат, що спрямований на консервування хвороби. «Тут як полягають люде всі в тій “Liegehalle” то всі чогось конаючими здаються, навіть хто в дійсності не дуже слабий. Я б не мала ясної хвилини, якби там жила», — коментує вона своє перебування в Сан-Ремо взимку 1901–1902 року [95, с. 358]. Курорт визначає стиль життя: живеться «середнє», визнає вона, як у раю в Котляревського: «Не холодно й не душно, не весело й не скушно». Іншим разом вона писала Кобилянській: «Живу головно сонцем, морем, та ще листами», а загалом «життя моє тут райськи-монотонне» [95, с. 398].
На відкритті пам’ятника Івану Котляревському. Полтава, 1903 рік. Зліва направо: Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Олена Пчілка, Лариса Косач, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич, Володимир Самійленко
Постійним мотивом при цьому стає неприйняття санаторійного існування. Вона особливо цінує природність і вільні, позбавлені умовностей обставини життя в чужих місцях. Так, після гостювання в родині Кобилянської, позаяк даються взнаки анемія й катар, а також початок сухот, 1901 року Леся Українка проводить певний час високо в горах у Буркуті, у так званій колонії для анемічних в «закладі купелевім», де приймає ванни і п’є «желізні води». Власне, їй найбільше подобається те, що там немає звичних курортних умов: «Приїжджі тут все більше русини з Галичини і з Буковини, всі живуть дуже в згоді один з одним і, як видно, не скучають, обстановка привітна і не больнична, тай не курортна в тім смислі, що тут кожний може одягатись, як хоче, і нема де показувати шик, хоч би хто й хотів, бо нема жадної “музики”, “курзала” і т. и., хіба що гойдалка та Kegelbahn[18] нагадують якусь дачну культуру, більш нічого» [95, с. 296].
Хвороби й курортні поїздки насправді не дозволяють жити нормальним життям здорової людини. Зі своїх 31 року на білому світі, зізнається вона 1902-го, жила мало, і подає нехитру арифметику: «Років зо два було інтенсивнішого життя, а то все не то вже пів-життя, а 1/4 або й 1/10 життя». «Всього разом мені тепер і 16 літ ще не скінчилось, коли міряти до середньої інтенсивності», — підсумовує [95, с. 431] і додає: «Багато є на світі такого, для чого варто було б пожити і попрацювати» [95, с. 431].