«Хамсін» Лесі Українки можна вважати коментарем до описаного механізму туристичного сприйняття. Лірична героїня вірша — «чужинка» — подана в момент зустрічі з духом місця (пустелі), цим своєрідним genius loci[22], і ця зустріч перетворюється на ситуацію колоніального нерозуміння.
Вірш розпочинається сценою великої піщаної бурі в єгипетській пустелі, де «розгулявся рудий Хамсін»:
Перша асоціація, яку викликає ця сцена в ліричної героїні, переносить її додому й наповнюється знаками звичного й зрозумілого українського світу. Буря асоціюється в неї з весіллям, пісок співає, «мов сопілка», а піщані камінці «на бубнах приграють»:
Як «чужинка», себто іноземка, героїня, близька до автобіографічного «Я», перебуває між двома світами, «своїм» і «чужим», а її чуттєве сприйняття і проникнення в новий географічний ландшафт піщаної пустелі засновані передусім на чуттєвому досвіді, пов’язаному з домом і поліськими краями. У наступних поезіях циклу «Весна в Єгипті» рідні асоціації домінують, зокрема в образі «вітрецю мого рідного» — «північного гостя». До нього звертається лірична героїня, намагаючись знайти рідну душу. Однак сам вітер також змінюється, потрапивши з холодних волинських лісів у гарячу африканську пустиню. «Чужість» цього вітру на африканському континенті, де він літає огнем і стає палким, як Хамсін, однак, є тимчасовою. Він-таки приносить із рідної сторони «луну» — відгомін — і відгукується на запит ліричної героїні.
Пустиня і сам єгипетський Орієнт здаються, на перший погляд, непроникними й чужими для ліричної героїні, замкненій на асоціаціях зі своїм рідним світом і наділеній типово західною ідентичністю, відчуженою від інакшого їй світу. Їй близький, звичний і рідний молодець-вітер, бо він відділяє її від важкої, гарячої тиші, розлитої Сахарою — афри, а її асоціації засвідчують напруженість когнітивного та чуттєвого зв’язку з новим локальним ландшафтом.
Однак у вірші «Хамсін» маємо ще одну перспективу. Ідеться ще про один вітер — гарячий, «жагою палений», нищівний піщаний вітер Хамсін, народжений в північноафриканській пустелі. Він є духом цього місця, на честь його танцюють «вітряні дівчата». Саме до них приглядається «чужинка».
«Пола киреї жовтої» Хамсіна, якою той загортає своїх дівчат, та й самі напівпрозорі дівчата-танечниці викликають у «чужинки» образи рідного краю і набувають українського колориту. Більше того, ці образи з’являться пізніше в «Лісовій пісні», де лісовик огорне киреєю Мавку, рятуючи її від чужих поглядів і застерігаючи від людських стежок, а «таночки» піщаних «таємних вітряних дівчат» перевтіляться у грайливі танці лісових німф і русалок.
Коли б вірш закінчувався на цих асоціаціях і культурних знаках, можна було б говорити про тотальну нечутливість Лесі Українки до Орієнту. Однак сам Орієнт, персоніфікацією якого і є Хамсін, вносить у свідомість «чужинки» напругу. Демон пустелі наділяється суб’єктністю, вимагає відповіді й відвертає від себе «туристичний погляд» іноземки. Леся Українка передає цей епізод досить виразно: