Звичайно, постаті цих двох письменників — Лесі Українки й Франца Кафки, — як і їхня стилістика, різні, та все ж є те, що їх зближує. Це хвороба, що формує спосіб письма, де особлива роль належить гетеротопії, яка перетворює інші краї, наприклад замок в однойменному романі («Das Schloß», 1926), на образ «інакших місць». Кафка зізнавався, що його твори народжуються дуже повільно, як і «уліти» в Лесі Українки, що «самотність має наді мною владу, на яку можна покластися» [47, с. 22], як занотовує він у щоденнику, що моменти творчості й фантазії він переживає на межі людських можливостей узагалі. Так писала і Леся Українка, зокрема свої останні твори, зі зневагою до смерті кидаючись у море світових сюжетів. У щоденнику Кафка описував візит до відомого теософа Рудольфа Штайнера, якому нібито зізнався, що література є його найприроднішою сферою та сутністю й саме в ній він переживає «стани ясновидіння». Там «щоразу цілком перебував у полоні фантазії, але щоразу й сам сповнював таку фантазію, відчуваючи себе не тільки на межі власних можливостей, а й на межі людських можливостей узагалі» [47, с. 34].
Кафка знав і розумів, що таке біль, і називав його абсолютно нічим не спотвореною істиною, а власну хворобу вважав наслідком багатолітнього стресу, спричиненого напруженими творчими пошуками, а також щоденною нелюбленою працею. «На примітивний погляд, достеменна, незаперечна, ззовні абсолютно нічим (мучеництвом, самопожертвою задля іншої людини) не спотворена істина — тільки фізичний біль» — твердив він, розуміючи хворобу як шлях до Абсолюту [47, с. 303]. Істина болю перегукується з погордою до смерті Лесі Українки, як і Кафкина посвяченість літературі, і його метафізичне розуміння життя в усій повноті як того, що «сховане за завісою, десь у глибині, невидиме, далеке-далеке. Та воно причаїлося там без відрази, не вороже, не глухе. Якщо його покликати заповітним словом, справжнім ім’ям, воно прийде. Ось таємниця чарів, які не творять, а кличуть» [47, с. 289]. Схоже сприймає надземний світ слів-ейдосів у своїй поезії і Леся Українка, для якої порив ins Blau[23] стає шляхом до «заповітного слова», котре визволяє з вавілонського полону одинокості. Так розуміє прихований сенс буття і Мавка в «Лісовій пісні», яка символізує візію творчості, що народжується зі страждання й туги, яких не відає природа і які властиві лише смертній людині. Мавка знає, що пісні Лукаша — «душі своєї цвіт», який чарівніший від цвіту папороті, бо «скарби творить, а не відкриває». Пізнання цього перетворює Мавку на медіума культури і дарує їй зрідні людському «друге серце» [90, с. 249–250].
Хвороба й санаторій пов’язують Лесю Українку зі ще одним великим модерністом початку XX століття — Бруно Шульцом. У його «Санаторії під Клепсидрою» («Sanatorium pod Klepsydrą», 1935) «санаторійна» гетеротопія набуває не лише особистого характеру, але й змальована в усіх своїх трансформаціях і викривленнях, просторових і часових, як дзеркало, вигнуте, немов сфера, або комплекс камер-обскур, вставлених одна в одну. Санаторійна топіка тримається на часовому викривленні. Як довірливо зізнається доктор, «ми повернули час назад», час запізнюється на «певний інтервал, довжину якого неможливо окреслити» в кожному окремому випадку для кожного окремого пацієнта. Приміром, відповідно до практикованого «простого релятивізму» тут відбувається реактивація минулого часу «із усіма його можливостями, зокрема і з можливістю одужання» [110, с. 264]. «Тут батькова смерть ще не відбулася — та сама, яка вже досягла його у вашій країні», але воднораз час зупиняється і є мертвим, він «дощенту зужитий, зношений іншими людьми», «протертий і в багатьох місцях дірявий, випрозорений, мов сито» [110, с. 278]. Тут час батька і час сина уже не збігаються.
Відповідно до часової відносності простір також мультиплікується: батько в одному місці тяжкохворий і вмирає, у другому — є активним бізнесменом, у третьому — зажерливим клієнтом, що об’їдається в ресторані санаторію. Хоча в санаторійній зоні будинки та крамниці видаються ідентичними до реальності, однак життя тут є сурогатним, а в тканині дійсності з’являються закутки й лабіринти абсурдних подібностей та тіней, іншими словами, «жалюгідної видимості життя», де людина легко перетворюється навіть на пса — «на всі сто, але в людській подобі» [110, с. 283].