Лариса Косач (Леся Українка) в колі родичів і друзів. Зелений Гай, 1906 рік. Перший ряд зліва направо: Максим Мережинський, Михайло Кривинюк, Петро Карташевський, Єлисей Трегубов, Климент Квітка. Другий ряд: Леонід Жебуньов, Антоніна Трегубова, Ольга Косач-Кривинюк, Олена Пчілка, Катерина Трегубова, Лариса Косач
Зрештою, майже кожен її твір написаний під кінець життя з горінням і болями, з манією, деспотичною мрією, що «мучить по ночах, просто пьє кров мою, далебі!» «Вже нехай ніхто не каже, що я “ні горівши, ні болівши” здобуваю собі “лаври”, бо таки в буквальному значінні горю і болію кожнісінький раз», — зізнавалася літераторка [96, с. 564]. Тоді юрба образів не дає спати по ночах, «мучить як нова недуга», тоді «приходить демон, лютїйший за всі недуги, і наказує мені писати, а потім я знову лежу Zusammengeklappf[28], як порожня торбина» [96, с. 589–590]. Так писала свою «Лісову пісню».
Леся Українка «несамовито писала» всі свої останні драми. Кримському звірялася, що, відхорувавши після «Лісової пісні», написала «Адвоката Маркіяна», після чого захворіла як слід, від Різдва до Великодня, на гостре запалення нирок, однак, не розкаявшись, тут же взялася й написала свою, жіночу версію про Дон Жуана — «Камінного господаря». Але не лише сюжет про Дон Жуана є новаторським, щось інше є, ще важливіше, — її зізнання, що з погордою до смерті (mit Todesverachtung) кидається в «дебрі всесвітніх тем» (як і у випадку Кассандри), куди «земляки мої, за виїмком двох-трьох одважних, волїють не вступати…» [96, с. 593].
Божественне божевілля, пов’язане з моментами творчості, як це ведеться в міфології, є водночас діонісійським умиранням і народженням. Леся Українка трактує загалом власну творчість як зустріч зі смертю — саме так народилася її «Одержима». Вона й «Камінного господаря» писала mit Todesverachtung, тобто зневажаючи смерть. Цю фразу вона повторить двічі: у листах до Людмили Старицької-Черняхівської та Ольги Кобилянської. Пишучи «Камінного господаря», працювала дні і ночі, «з гарячкою в крові» над диявольською, містичною темою про Дон Жуана, як називала її, а скінчивши драму, хорувала достоту більше, «ніж хорують жінки після породу» [96, с. 672]. У муках, у нападі «творчого божевілля» народжувала жіночу інтерпретацію світового сюжету про Дон Жуана — шалено, з безсонням, з «маніакальним станом душі, до вичерпання думки, до виснаження сили фізичної» [96, с. 592]. «Чи так же можна витримати довго, та ще й в моїх літах, з моїм здоров’ям?» — коментувала в листі до Аґатангела Кримського [96, с. 592]. Тепер уже і в нашій літературі є Дон Жуан, «власний, не перекладений, оригінальний тим, що його написала жінка» [96, с. 592]. Останнє вона особливо наголошувала: «Се, здається, вперше трапилось сій темі» [96, с. 592]. А про свою Мавку говорила, що створити її могла лише жінка.
Так, у її листах і уяві дедалі частіше натрапляємо на гендерні відсилання й жіночі конотації: вона свідомо й часто говорить про себе як жінку, роздумує про критичний період менопаузи, який уже надходить, вдається до аналогії творчості з пологами, називає свої твори буквально новонародженими дітьми, а в листі до Франка, згадуючи про ненаписані твори, асоціює їх з «утопленими дітьми». «Чому все має право на сльози: і туга материнська, і нещасне кохання, і громадський жаль, а тілько душа поета, що втратила діти свої, мусить мовчати?…» — пристрасно і вкрай особистісно допитувалася вона [95, с. 522].
Написання твору Леся Українка асоціює з недугою породіллі. Пишучи про цілковите знесилення організму в моменти творчості, вона іноді вагається, що спричинило ослаблення: хвороба чи «опасний возраст» для жінок, — а то й ставить їх у прямий зв’язок. «А може се я просто вже старію? адже я вже вступила в той, як кажуть, “опасный возраст”… Але ж є багато старших від мене, а проте сильніших і моторніших», — пише сорокадвохрічна Леся Українка матері в день свого народження 1913 року [96, с. 659]. І все ж вона знає, що обезсилив її минулий рік, та головно «тиї драми, що я понаписувала»: їх «несамовито писала, — для їх воно либонь краще було, а для мене навряд» [96, с. 659]. Це був творчий рік, коли постали «Камінний господар», «Ізольда Білорука», «Оргія», «Орфеєве чудо», було опубліковано «Лісову пісню». Леся Українка заспокоює себе: коли через них, то «ще нічого», це нормально для неї як жінки, бо це також «произведенія»: «адже часто жінки через дітей здоровья втрачають і не жалкують про те, а се ж теж “діти”, инших же я не маю» [96, с. 659].