Півторамісячну віденську курацію мати назвала «найвеселішою для Лесі». Стан доньки був досить важкий, нога дуже боліла, дівчина пересувалася на милицях. Однак віденський світило, професор університету хірург Теодор Більрот, у якого вони консультувалися, сказав, що операцію поки що не варто робити, натомість порекомендував спеціальний апарат — індивідуально підібраний і досить важкий, який треба носити цілий рік. Отже, як прокоментувала Олена Пчілка, «поки буде готов апарат, щоб ходить без палки, Леся уживає віденського життя: буваєм у опері, у концертах, у театрі. Не можна ж! Коли то Лесі доведеться бути в Європі!» [59, с. 71]. Віденське життя не було дешевим, і мати пише синові Михайлу: «Для Лесі все дорожче стоїть — треба вигідніші місця брати, треба звозчиками їздить, а се все дорого стоїть» [59, с. 71]. Леся Українка в листі до Михайла Павлика також радо зізнається, що «тим часом живу тут ще як вільна людина, розглядаюся по Відні, ходжу до театру і нічогісінько не роблю, отак собі “a la touriste”[32]» [94, с. 108–109]. Саме Відень познайомив дівчину із сучасною західною культурою та модерними мистецькими напрямами, які на той час формувалися в Європі.
Не без опосередкованого посилання на Драгоманова й певною мірою опонуючи його прагматичному розумінню літератури, вона в цей час навіть критикує «антипоетичний і антиартистичний» напрям радикалів, подібний до російських народників à la Чернишевський, Писарєв et tutti quanti[33]. Вона іронізує, що в молодих галицьких радикалів усе ще актуальні суперечки, схожі на ті, що були в російських «народників», а саме: «Що краще: Шіллер чі нові чоботи, Венера Мілоська чі куль соломи» [94, с. 113]. Вона дивується, що для української радикальної молоді у Відні досі авторитетом є Золя, якого ставлять вище за всіх інших французьких письменників, яких зрештою й не читали.
Львівський радикальний орган «Народ» вона критикує за те, що вже сприкрилися «оті вічні переклади з Толстого та Успенського»; «тай справді: чи тілько ж світла, що в вікні?» [94, с. 127]. Однак, опосередковано заперечуючи дядькові, вона разом з тим ретранслює його думки, наприклад повторюючи його вислів із листа від 5 січня 1891 року, де він жаліється, що радикали й той самий Павлик «вскочили» в російське народництво й ніяк не перейдуть цю фазу. «Jа колись думав, — писав він, — шчо наші заведуть европейськиj соціалізм у себе, — а “Друг” Павлика ускочив у “Что Дѣлать” і росеjське “отщепенство”, — тепер ja думаjу про европеjскиj радікалізм, а навіть галичане не перескочать через “народничество”» [67, с. 189].
Якщо Драгоманов підкреслював, що нові ліберальні ідеї в Україну часто приходять через російську пресу й літературу, Леся в листі до нього з Відня називає «бідою» те, що «більшість нашої української громади сидить на самій нужденній російській пресі, а через те не бачить як слід світа ні того що в вікні, ні того що поза вікном» [94, с. 127]. Констатуючи, що серед молодих українців поширюється «западничество», вона радіє, що юні беруться до вивчення іноземних мов, хоча ще недавно їй доводилося «змагатися за те, чи варто учитись чужій мові при такій чудовій літературі як російська» [94, с. 127]. Вона також сподівається, що знайомство із західною літературою допоможе позбутися в українській літературі «отого невдалого дилетантизму, що тепер панує в ній» [94, с. 127]. Розвитку цього «западничества», адресується вона до Драгоманова, «чимало помогли і Ви» [94, с. 127]. Правда, у дужках вона додає: «Хоч може і не знаючи о тім», і це Драгоманов міг би взяти за зле, оскільки саме він завжди виступав промотором українського «західництва» та вивчення мов.
Після Відня вона щиро запалюється політичними суперечками, боротьбою радикалів проти москвофілів та народовців, «молодих» проти «старих», і навіть маніфестує від імені наддніпрянської «молоді» повагу й підтримку Драгоманову, «не зважаючи на всю брехню та поклеп», який здіймається проти нього в колі київських «українофілів», зокрема О. Кониським. Вона також повідомляє дядькові від імені «невеличкої але чесної» громадки київської молоді («так звана “література”») про розрив із цією традицією «українофілів» та говорить про їхнє перейменування: «Ми відкинули назву “українофіли” а звемось просто українці, бо ми такими єсьмо окрім всякого “фільства”» [94, с. 128].