Явні чи приховані камінці кидають то в бік «галичан», то в бік «наддніпрянців» й інші кореспонденти Лесі Українки. Покликаючись на полеміку, спричинену статтею Бориса Грінченка «Галицькі вірші» (1891), де йдеться про засилля польськомовних слів, росіянізмів і старослов’янізмів у творах галицьких поетів, від чого нібито ніхто в Україні їх не читає і не розуміє, Осип Маковей у листі до Лесі Українки висловлює, навпаки, закиди наддніпрянським письменникам щодо використання російської мови. Літераторка відповідає на це рішуче й не без іронії, зокрема коментуючи заклик «абисьмо вже раз всі однаково писали» [94, с. 227]. «Чі не варто б щоб був уже один великий письмовець, з одним великим пером, з одним великим шматком паперу…» — пише вона у відповідь [94, с. 227–228]. Також відкидає докір — і персонально, і політично — щодо вживання російської мови в українських сім’ях. Якби українська мова мала такі ж права в Росії, як українська в Польщі, «то я твердо вірю, що й ми не зосталися б позаду, а тепер нехай хто хоче кидає камінь на українців пригнічених школою, урядом, громадськими інституціями». І веде далі: «Тільки я сього каменя не зважуся здійняти», адже «вихована я в україньській мові і до нашої семьї той камінь патріотичний все одно не долетить, хоч і буде кинутий. <…> Жаль мені що межи Галичиною і Україною в остатні часи частіше перелітають такі камінці, ніж слова щирої правди», — закінчує вона свого листа Маковеєві [94, с. 228].
Досить скоро, однак, їй самій доведеться вступити в дискусію між «Галичиною» та «Україною». Згодившись допомогти львів’янам у редагуванні журналу «Дзвінок», вона все одно чує докори в «космополітизмі» та непатріотичності. І такі звинувачення лунають не лише зі Львова. «Прокляття» Драгоманова падає і на неї. У колі київських українофілів дехто, а саме «правдивий псевдонім», як вона називає Кониського, проклинає всіх «єлика суть от Драгоманова». Під «се прокляття і я підійшла — з тремтінням в голосі було об’явлено усім головам слухающим, що я проважу самий шкодливий космополітизм… Es ist alte Geschichte[40] але я сього дуже рада», — із гордістю повідомляє вона дядькові [94, с. 251]. Той реагує із захватом: «Так ти попала під інтердікт за космополітизм! Цікавиj би jа знати, чи ти виjдеш і зрадницеjу, хоч “гнилоjі ковбаси” і не jіси?» [67, с. 197]. «Може бути, що я вийду і зрадницею хутко, тоді я буду дуже рада, бо, значить, матиму добрий атестат», — відповідає вона дядькові [94, с. 267]. Адже саме Драгоманов, починаючи з 1870-х років, навчає, що «саме європеїзм, або космополітизм, який не одкидає окремих національних варіацій загальних ідей та форм, — і являється найкращою підвалиною для українських автономних стремлінь, і що всяка наукова, як і політична, діяльність мусить бути заснована на інтернаціональному фундаменті» [34, с. 29—30].
У листуванні з дядьком Леся Українка поступово бере на себе роль провідника, лідера київської молоді. Дуже красномовно й точно передає настрої серед київської молоді на початку 1890-х, насамперед фіксуючи відхід цього покоління від українофільства. У її словах відчутна сила переконання, так говорить уже не дев’ятнадцятилітня учениця, а зріла й освічена особа. Такою вона стає особливо цікавою для Михайла Драгоманова, схоже, він відкриває й бачить її по-новому. Аргументи та тверезий критичний спосіб мислення племінниці суголосні його власним поглядам, він навіть радить їй написати щось до журналу про інтелектуальне й політичне бродіння та настрої серед київської юні.
Загалом, у листах цього часу зафіксовано важливий суспільно-культурний факт в історії українського руху, а саме розкол у прошарку київської інтелігенції. На початку 1894 року Леся Українка пише Драгоманову про те, що молоді «зреклися назви українофільства», бо її страшно носити, щоб «не уподобитись крученому барану в християнському стаді» [94, с. 268]. Вона різко відгукується на адресу всіх тих, «хто звуть себе патріотами та українофілами», критикує уявлення, наче досить говорити по-українськи, «щоб мати право на назву патріота, робітника на рідній ниві, чоловіка з певними переконаннями і т. ін.» [94, с. 267]. Краще зробити нову корогву, — свідома вона, — «ніж латати стару і ради того латання рискувати власною честю. Ті люди, що колись тримали сю корогву, заснули і в сні не почули як корогва їм випала з рук <…>» [94, с. 268].