Леся Українка була особисто обурена листом Франка й відповіла на нього статтею-зверненням «Не так тії вороги, як добрії люди» (1896) й надіслала її для публікації до того самого журналу «Житє і слово», що його видавав Франко й де він надрукував свій лист. Франко, очевидно, не очікував цього й не хотів його публікувати. Леся Українка наполягала й відмовлялася його забирати. Тож наступного, 1897 року Франко змушений був опублікувати її лист, підписаний криптонімом Н. С. Ж.
Вона розчарована тим, що Франко повчає й сміє заявляти, ніби всю українську справу доводиться робити самим галичанам. До того ж, очевидно, почувала образу за те, що Франко взявся критикувати Драгоманова відразу після його смерті. Окрім того, Леся Українка вже пережила період зачарування галицьким радикалізмом та його ідеями й пристала до співпраці з соціал-демократичним рухом. Відтак, опонуючи Франкові, вона, по-перше, висловлює розчарування радикальним рухом у Галичині, яким колись так захоплювалася. Її відгук має і загальний, і персональний зміст. Вона пише, що «загал інтелігенції галицької радикального напрямку ніяк не може імпонувати укр[аїнському] радикалові. Хто з нас бував у Львові та у Відні і мав нагоду пізнати теорію і практику студентів-русинів радикального напрямку, то не так уже дуже очарувався» [92, с. 20].
По-друге, вона критикує головну заповідь Франка, що полягає в «безпосередній пропаганді серед народу», називаючи її народницькою. Адже «слово “народ” д. Франко уживає не в європейському розумінні, а в народницькому: “селяни”» [92, с. 21]. Вона також твердить, і це зрештою й радикали визнали, що не можна визволитися «виключно при помочі селянства», обмежуючись його інтересами, бо варто мати на увазі «загальні просвітньо-визволяючі інтереси цілого народу». А це означає, що інтелігенція «перш ніж послужити своєму народові, мусить вибороти собі можливість вільного доступу до сього народу» [92, с. 21], тобто політичні свободи. Такі цілі, на її думку, і мають на увазі народовольці та соціалісти.
По-третє, вона опонує Франкові, який говорить, що українці не мають віддавати свої сили боротьбі за загальноросійські політичні свободи, а працювати на своєму національному полі. Таким чином вона, навпаки, підтримує драгоманівську ідею про те, що лише здобування політичної волі в Росії може принести розв’язання національного питання в Україні. Для соціалістів головною силою є не селянство, як для Франка, а робітники, а сама Леся Українка звертає особливу увагу на те, щоб «здобути собі інтелігенцію, вернути нації її мозок», а потім «вкупі з сусідами» здобути політичну волю, вважаючи на те, щоб та воля не пішла на користь «державно пануючої народності» [92, с. 22]. Відтак вона підтримує політичних активістів і борців, котрі, як той самий Желябов, ідуть здобувати «всеросійської політичної волі».
Леся Українка іронізує, мовляв, Франко думає, що, «якби ті люди лишились на Україні шукати серед селянства національних ідеалів, основаних на вільнолюбивих думках, то Вкраїна була б тепер країною свідомою і готовою виповнити ті завдання, які їй поставить політична воля» [92, с. 22]. Її симпатії на боці соціал-демократів і пролетарів, тому важливо «здобувати політичну волю, сюю conditio sine qua non[41] можливості корисної роботи в інтересах найгірш пригніченого класу народу» [92, с. 21]. Закономірно, що вона апелює при цьому до ідей Драгоманова: «Щоб політична воля була крайовою, національною, децентралізованою і рівно для всіх демократичною» [92, с. 22]. А закінчуючи це речення, прямо покликається на ім’я Драгоманова: «Такої роботи вимагає між іншим і драгомановська програма» [92, с. 22].
Тінь Драгоманова стоїть між нею і Франком. У передмові до видання листів Драгоманова Франко відзначав ясний і гострий розум останнього, а також «безоглядний егоїзм у поводженню з людьми» [35, с. 8–9]. Якщо Франко після смерті Драгоманова поволі звільнявся від його впливу, Леся Українка, навпаки, бере на себе обов’язок вести далі справу дядька. Сестрі вона пише, що нехай ніхто не наважується при ній зачіпати його пам’ять «зневажливим словом».
Це одна з причин того, що ця дискусія виявилася занадто емоційною та гарячою. Отож, відповідаючи на Франкову критику, Леся Українка натякає, що загалом-то радикальний рух у Галичині спонсорували українці зі Східної України, а вона сама певний час служила посередником між дядьком, Києвом і Галичиною. Тож коли Франко досить нешанобливо згадує про «підмогу» галичанам, вона не втримується й говорить, що «знов-таки д. Франкові слід було не називати її “10 чи 100 рублями”, бо д. Франкові добре відомо, що з сих 10 та 100 р. щороку складалось не менше як півтори-дві тисячі (говорю про одно досить відоме мені джерело помочі з України гал[ицьким] радикалам), а інший рік, то й більше» [92, с. 25].