Франко відповідає на її статтю новою публікацією, «Коли не по конях так хоч по оглоблях», опублікованою 1897 року в тому ж таки журналі «Житє і слово». Він, по-перше, пояснює, що ніяких закидів народовольцям типу Желябова не робив, але «жалкував, що їх праця вийшла поза рамки нашої національности і смерть їх не вийшла нам на користь» [103, с. 812]. Із приводу селянства як нації дещо іронічно виправдовується: «Полеміст кпить собі з мене, що я по-старомодному вважаю народом селянство, хлопів, а не всю націю. Меа culpa[42], спіймався на старомоднім терміні! Думав по-галицьки, а не по-европейськи. Поправляюся і повторюю: укр[аїнським] радикалам конечно взятися до роботи між укр[аїнським] селянством, без огляду на те, чи воно вся нація, чи часть нації» [103, с. 817–818]. Іще виразнішим стає його ставлення до українських народовців і соціал-демократів, з огляду на нехтування ними ідеї національного: «А що значить, що укр[аїнські] радикали не вірять у національність? Чи вони думають, що національности зовсім ніякої нема? Чи, може, думають, що політична робота може не вважати на яку б не було національність? Чи, може, невіра їх відноситься тільки до української національности, а приймає московську як факт, в котрий не можна не вірити?» [103, с. 814–815].
Франко, як виявляється, є більшим націоналістом, ніж Леся Українка. Він висловлює також ідеї антиколоніального характеру. Не сприймаючи соціалістичних ідей, а також співпрацю з російськими народовцями, які нехтують ідеєю національності, він натомість закликає повчитися в неросійських етносів, зацікавлених у просвіті свого народу. «Я не без розмислу посилав і посилаю укр[аїнських] радикалів учитися практики агітаційної до поляків, литовців, латишів, грузин і инших недержавних народностей Росії, а не до Дейчів[43], Стефановичів[44] і тих росіян, що ходили в народ, і дармо мені ш[ановний] полеміст тиче ними в очі», — твердить він і наголошує раз по раз, що вважає російське народництво «роботою зовсім хибною і безплодною», бо народники йшли в народ для очищення власної совісті [103, с. 816]. «Се зовсім не те саме, що у латишів і ін., де сотки інтелігентів без усякої пози на геройство довели до того, що кожний мужик уміє читати і — має в руках нецензурну, за границею друковану, газету та брошуру <…>, нецензурну не змістом, а головно тим, що надрукована рідною мовою», — констатує Франко [103, с. 816–817].
Статтю Лесі Українки, яка виступала під криптонімом Н. С. Ж. й особа якої не розкривалася в полеміці, разом зі своєю відповіддю Франко опублікував у журналі «Житє і слово» під назвою «Український і галицький радикалізм», а у вступному слові до публікації заявив, що порушені питання будуть, напевне, цікаві й для галичан, і для українців, тож можна сподіватися на продовження дискусії. Пізніше, 1910 року, Франко ще раз передрукував усі статті (включно зі своїм ще одним дописом на цю тему), назвавши всю дискусію «Між своїми. Епізод зі взаємин між галичанами й українцями 1897 р.».
Дискусія ця спричинила певне напруження в стосунках Лесі Українки не лише з Франком, але й з Павликом. Наступного року вона писала останньому, що тепер би можливо все висловила б в іншому тоні й інакше за змістом, а тоді, в полемічному запалі, не могла зробити інакше: «Скажу знов, не могла “по долгу совести і чести”», — і додала про «довги», які мусила платити, натякаючи на свій борг перед Драгомановим: «Такі довги, повірте, не завжді приємно платити, але вже натура моя така, що кожний довг я мушу виплатити, инакше не буду в згоді з собою» [95, с. 62]. Дещо пізніше вона кілька разів повертається до дискусії, пишучи Павликові, то згадуючи про криптонім Н. С. Ж., то коментуючи перехід частини київських радикалів у соціал-демократичну фракцію як річ натуральну, очікувану й навіть «зовсім не сумну». При цьому вона не могла не пригадати про «обкидання болотом своїх недавніх товаришів, як годиться “тілько непомнящим родства”» [95, с. 108].
Уся ця дискусія між Франком і Лесею Українкою, яку вона назвала публіцистичним контроверсом, закінчилася мирно. Письменниця не збиралася здаватися чи підкорятися, однак під кінець важкого для них обох 1897 року в листі до Івана Яковича зізналася, що дискусію варто-таки припинити, бо «слово по слові ми могли б ще й справді посваритись — ми обоє поети, gens irritable[45], як відомо, я дуже рада, що сього не сталось» [94, с. 487]. «Даремне гадаєте, що наш публіцистичний контроверс мав такий фатальний вплив на мої відносини до Вас, — зауважувала вона. — Я завжди вміла відрізняти публіцистику від приватних справ» [94, с. 487].
43
Лев Дейч (1855–1941) — народник, діяч російського соціал-демократичного руху, виходець із України.
44
Яків Стефанович (1853–1915) — революціонер-народник, відбував каторгу в Якутії, виходець із України.