Спілкування двох жінок набуває інтимності й довіри, воно схоже на порозуміння споріднених Платонових душ. Вони вдаються до інтимних називань, передусім німецькомовних (liebe, ferne Freundin; liebe Morgenseele; liebe Ferne; liebe, liebste; meine liebe Wunderblume[53]), якими Косачівна підписується в листах. А в січневому листі 1901 року з Мінська, де опікується хворим товаришем Сергієм Мержинським, вона не лише звертається до Кобилянської «liebe ferne Lotosblume» — «любий далекий лотосовий квіте», але й себе ідентифікує «Irhem armen Schwan» — «ваш бідний лебідь» [95, с. 229]. Лариса довірливо розповідає про стан хворого та свої переживання: що мусить бути найспокійнішою серед усіх, хоча має найменше ілюзій і надій, зокрема й зі слів лікаря, на одужання друга; що пише замість нього листи й підтримує його плани на спільну поїздку в Швейцарію на лікування.
Лариса Косач (Леся Українка) і Ольга Кобилянська. Чернівці, 1901 рік
Особливо інтенсивне духовно-творче, навіть інтимне спілкування Ольги Кобилянської та Лесі Українки ведеться від 1901 року. Тлом, на якому зароджується особлива близькість подруг, стає саме перебування Лесі в Мінську, коло хворого Мержинського. Вона поїхала доглядати його всупереч волі батьків і була приголомшена станом здоров’я друга: «Він уже близько півроку зовсім не встає з ліжка, кашель, кров, голос втратив зовсім, гарячка без перестанку, сили менше ніж у дитини, — каже лікарь, що се вже раптові сухоти, а при сьому надія мала на поліпшення» [95, с. 228]. Кобилянська поділилася, очевидно, з нею, що має нерозділену симпатію до Осипа Маковея, тож Леся закликає і її «не давати свого товариша на поталу недузі». З січня до березня 1901 року написала Кобилянській чотири листи з десяти, надісланих різним адресатам. 25 (12) березня 1901 року повідомляє з Києва: «Я вже тут, отже нещастя вже впало на мою голову. Сьогодня як раз девьятий день по смерти мого друга, вже тиждень, як він лежить в землі. А я, бачите, жива, хоч не знаю, як сказати, — здорова, чи ні?» [95, с. 240].
У ті важкі дні перебування коло недужого вона шукала в Кобилянській бесідницю-товаришку, яка могла б її зрозуміти, і зверталася до неї зі ще більшою ніжністю, ніж раніше, називаючи не лише liebe ferne Lotosblume, але й liebe, liebste. У листах до Чернівців із Мінська Леся Українка звірялася, що життя має «досить трагічне», говорила про «натягнені нерви», які не дають узятися до белетристики, писала, що перебуває в стані, коли якщо «не впиватися, не вприскувати морфію, не курити опію, то треба хоч роботою задурити себе» [95, с. 229]. Там же в одну з ночей, «не перетравивши туги, а в самому її апоґею», вона створила «Одержиму». Уже значно пізніше в листі до Івана Франка вона зізнавалася, що то була така ніч, «після якої — певне буду довго жити, коли вже тоді жива осталась» [95, с. 524]. Так уже вдруге Леся Українка близько зустрілася зі смертю: перед тим на її руках помер Драгоманов, тепер — Мержинський.
Втрату близького друга вона пережила важко й зізнавалася Кобилянській: «Я страшно втомлена фізично і морально і, здається, спала б без кінця, однак спати багато не можу, тілько лежу часами по цілих днях» [95, с. 240]. На дев’ятий день по смерті Мержинського, уже повернувшись до Києва, пише товаришці про свою непережиту травму й каже: «Нічого мені не хочеться». Однак у цьому ж листі говорить і про нестримне, велике бажання — «таки справжнє, виразне бажання»! — «се поїхати до Вас на зелену Буковину» [95, с. 240]. Леся Українка дуже щира й прагне заспокоєння: «Мені хочеться Ваших тихих речей, Ваших лагідних поглядів, Вашої ще нечуваної для мене музики, мене ваблять Ваші незнані а вже милі гори і вся Ваша країна, що здавна мрією моєю стала» [95, с. 240]. Уже за місяць, у квітні, вона їде до Львова, а звідти — до Чернівців. Поїздка, отже, є відрухом пережитої драми й водночас сублімацією пережитої в Мінську травми. Вона також фантазійна та «літературна» за своєю суттю.
Іще в січні 1900 року, тобто через якісь пів року після особистого знайомства з Кобилянською на Полтавщині, Леся Українка писала їй, що разом із сестрою планує вибратися «до Вас, на зелену Буковину». «Вірте чи ні, а ми зеленої Буковини більше прагнемо, аніж Парижської вистави, надто як начиталися Вашої “Некультурної”. Що то за пишне оповідання, ота “Некультурна”!» — не втримується вона [95, с. 180]. Лесі Українці подобаються змальовані в оповіданні карпатські пейзажі, вона зачарована гуцулкою, «емансипованою не по теорії, а за інстинктом».
Поїздка до Чернівців — довірлива й навіть інтимна. Леся Українка приїздить у місто 26 (13) квітня поїздом зі Львова, де кілька днів гостювала проїздом із Києва, і мешкає в родині Кобилянських. Це місце Ольга називає «санаторієм на Новім світі» [95, с. 250]. Гості подобається спокійний темп життя, її приймають тепло й сердечно, вона мешкає в одній кімнаті з подругою, але це не заважає: «з нею лехко жити». Лягають спати дуже рано, як там зведено, читають, розмовляють. Жінка багато часу проводить на свіжому повітрі: у садку чи прогулюючись містом. Околиця ідилічна: красуються близькі гори, видно всю «буковинську весну». Ольга «не дає ні шити, ні писати багато». У Лесі Українки розладнані нерви, апатія та істеричні напади, вона також потребує лікування, позаяк, здається, підхопила сухоти від хворого Мержинського. Отже, підтекстом зароджуваної близькості подруг є своєрідна терапія, яку обіцяють «зелені гори», щире спілкування й взаєморозуміння. Кобилянську в цей час вона сердечно називає «ідеальною товаришкою, з тих, що не лізуть силоміць у душу і що не відпихають холодом» [95, с. 258]. А ще за терапію для її «циганської душі» править сама подорож. Іще в Києві вона дивується: «Се дивно: я втомлена розбита, а про те щось мене жене в світ, кудись так, де я не була ніколи, далі, далі, все далі… Я може й на Буковині не забарюсь, а ще куди небудь повіюсь, не знаю ще… Побачимо» [95, с. 240]. Вони з Ольгою планують їхати до Кімполунгу, в ті околиці, які описала у творах буковинська авторка. Леся Українка не проти провести літо в горах або на селі.
53
Милий, далекий друже; люба ранкова душа; люба далечінь; люба, найдорожча; мій любий чарівний квіте