Ще одним твором, який стає дзеркалом стосунків і характерів обох жінок, є «Камінний господар». Так сталося, що про нього йдеться в останньому листі до Кобилянської, написаному подругою. Леся Українка виправдовується й виговорюється, як це робила не раз у листах до Кобилянської, а ще зізнається, що хотіла б зробити в «Камінному господареві» головною героїнею Долорес, а не Донну Анну. Саме Долорес є вільною від влади — цього камінного принципу, якому піддається й лицар Дон Жуан, і горда, свободолюбна Донна Анна. «Долорес ближча моїй душі, — зізнавалась авторка: — Се тип мучениці прирожденної, що все мусить гинути, розпята на хресті, хоч би мала сама себе на той хрест прибити, коли бракує для того катівських рук» [96, с. 673]. Така Долорес — образ значною мірою автобіографічний, але це також дзеркало, у якому відбивається образ її дорогої та любої товаришки. Леся також мріє про їхню спільну подорож до Єгипту: «Прекрасно було б, якби хтось та ще хтось могли собі колись, узявши дагабію[61] податися Нілом угору до великих зруйнованих святинь Люксор, Карнак, Есне, Елефантину… Але се тілько мрія, бо хтось тепер може тілько — лежати (як сидить, то вже щастя), на морі, чи на суходолі, в Єгипті, чи де-инде, однаково…» [96, с. 672]. І водночас «Es lebe das Leben[62] — яке вже там кому суджено!» — додає вона.
Той тип жіночої дружби-кохання, який склався між Лесею Українкою та Ольгою Кобилянською, подібний до лесбійського роману, а їхня духовна й емоційна інтимна близькість має еротичне забарвлення. Вони створили свою мову й свою «білу мрію». Однак невіддільною складовою такого жіночого роману є духовно-творча сублімація їхнього зв’язку — перетворення своєї близькості на образ і текст. Відгомони їхнього спілкування звучать у текстах обох письменниць. Цей союз є своєрідною формою самозахисту жінок у патріархальному світі, де домінують структури чоловічої культури й чоловічої свідомості. Жіноче кохання виявляється також вибудовуванням особливого інтимного поля культури, де поєднуються почуття, гра й мова.
Одні й ті самі вислови фігурують в обох письменниць, перегукуючись і резонуючи між собою. Леся Українка не раз називає подругу «квіткою папороті», але цим ім’ям не раз називала себе й сама Кобилянська. В одному з неопублікованих творів, написаному, очевидно, у часи тісного товаришування з Лесею, близька до автобіографічної героїня зізнається: «Я той цвіт папороті», і «цвіт папороті не цвіте для широкої товпи, що шукає червоної пересиченої барви і любується нею. Цвіт папороті цвіте о тихій півночі, і лиш для тих, що мовчати вміють» [51, с. 348]. Дружба-кохання Кобилянської та Лесі Українки дали шанс товаришкам випробувати свою чуттєвість, знайти спільну мову символів, натяків і умовчувань, витворити ідеального бесідника й перетворити своє життя на культурно-естетичний акт. У цьому плані вони обидві виявилися яскравими представницями епохи fin de siècle.
Що ж символізує в нашій культурі лесбійський епізод Лесі Українки та Ольги Кобилянської — цей «небувалий ще в українській мові літературний факт кохання двох жінок, “хтося біленького” та “хтося чорненького”», як через якісь пів століття назвав цей випадок Ігор Костецький [56, с. 149]? Соломія Павличко побачила в їхніх листах «лесбійську фантазію» і «мрію про любов, яка не зреалізувалася в їхньому житті повною мірою» [73, с. 86]. Найрадикальніший український критик-модерніст прочитав у цій історії травму всієї модерної української літератури, яка могла бути «інакшою». Ішлося про нереалізованість нового стилю, богемного літературного побуту й нової літератури. Він побачив у Кобилянській поверховість та «неймовірну, просто мімозну перечуленість», а в Лесі Українці — острах проявити свою небуденну індивідуальність і стати «дієвою особою великого життєвого театру» [56, с. 148]. Адже їхня любов лишилася літературним актом, вона розпочалася літературно й сублімувалася текстологічно, не вийшовши в публічне життя, ставши прихованою історією. Хоча ця історія могла б бути гарантією «інакшої» української літератури. Адже, як проникливо зауважив Костецький, «чисто літературна “нижня” свідомість Кобилянської накопичила досить матеріалу, з якого вийшло б щось видатне, для всіх цікаве й важливе» [56, с. 153]. А коли б Леся Українка «усім огромом свого мовного світовідчування» відтворила «свої взаємини з дядьком, Михайлом Драгомановим, своє співжиття з умираючим Сергієм Мержинським, своє співіснування з Ольгою Кобилянською…», усе було б інакше в українській літературі [56, с. 148–149].