Дух епохи модерну виражають хвороба, ненормальність і трансгресія. Соломія Павличко слушно зауважувала, що «європейська культура зламу віків була невротичною» [73, с. 238]. Зі свого боку, Сьюзен Зонтаґ у відомій праці зазначає, що тією «несамовитою хворобою, яку перетворили на виразника надзвичайної чуттєвості» в літературі XX століття, стає божевілля [46, с. 33–34] — на відміну від романтизму, коли хворобою віку був туберкульоз.
Зазвичай про хворобу не йдеться прямо, сама хвороба приховується за образністю, а царство смерті міфологізується. Тож Зонтаґ закликає до «очищення від метафоричності», щоб називати хворобу її власним іменем і знаходити слова, якими можна говорити про неї. У новітні часи метафора хвороби означала щось приховане й вульгарне, указувала на якийсь темний і непрояснений бік характеру, ставала частиною міфу про самоподолання й виступала симптомом стримуваної сексуальності та шифром прихованого бажання, адже виявляла такі прагнення, про які пацієнт, можливо, і не знав [46, с. 42].
Природа хвороби в добу модернізму ставиться у зв’язок із репресованим сексуальним бажанням і пов’язується з розчахнутою особистістю, що регресує в підсвідоме. По-перше, романтична ідея про зв’язок хвороби з характером трансформується в уявлення, що «характер спричиняє хворобу, бо він себе не виразив» [46, с. 43]. По-друге, хвороба стає частиною міфу про просвітлення людини, позаяк очищає дух і загострює свідомість. По-третє, хвороба є засобом вираження «цікавого» характеру, наділеного винятковістю, моральною нестійкістю та пристрасністю. У цілому, як стверджує Зонтаґ, «у XX ст. репелентом, несамовитою хворобою, яку перетворили на виразника надзвичайної чуттєвості, рушія “духовних” почуттів і “критичного” невдоволення, стає божевілля» [46, с. 33–34].
Відповідаючи на такі запити культури fin de siècle, Леся Українка звертається в «Блакитній троянді» до теми хвороби, зокрема психічної, і навіть у листах до матері називає свою драму «безумною дитиною» [94, с. 458]. Більше того, вустами головної героїні вона стверджує, слідом за улюбленим поетом, що «nur ein kranker Mensch ist Mensch»[68]. Саме так Гайне в «Подорожі з Мюнхена до Генуї» («Reise von Munchen nach Genua», 1830) відгукувався про внутрішній аристократизм італійської нації, яку в дусі романтичної естетики порівнював із хворою культурою. «Увесь італійський народ всередині хворий, — зауважував він, — а хворі люди направду шляхетніші, вищі духом, ніж здорові, адже лише хвора людина є вповні людиною, її тіло має історію страждання, воно просякнуте духом» [27, с. 189]. Отже, фізична неміч, недуга, яка супроводжує життя письменниці, стає літературною темою, до того ж саме хвора людина, на її думку, і є людиною духовною, благородною.
Більшість критиків пов’язує тематику «Блакитної троянди» безпосередньо з біографією авторки, адже Леся Українка з десяти років хворіла на туберкульоз. У 1890-х роках через проблеми зі здоров’ям вона відвідувала Відень, Берлін, лікувалася в Ялті та Євпаторії. Усі ці та інші біографічні подробиці увиразнюють сконцентрованість уяви й переживань письменниці на недузі. Однак Соломія Павличко досить категорично заперечила біографічний чинник у цьому творі. «Суто біографічне пояснення звернення Лесі Українки до теми божевілля не є переконливим», — зауважила вона, наполягаючи передусім на літературному виборі теми божевілля як метафори нового часу [73, с. 244]. І все ж особистий досвідний підтекст цієї драми, зокрема й пов’язаний із хворобою, відіграє важливу роль у загальній концепції твору і є дуже важливим серед усіх культурних симптомів тієї доби, які письменниця аналізує в драмі.
Критики також зазвичай указують на недостатній психологізм і «вплив прийомів побутової мелодрами» на зображення божевілля в цій ранній п’єсі Лесі Українки [28, с. 7]. Однак важко згодитися з тим, що в драмі «божевілля вийшло схематичне й недостатньо виправдане», бо проявляється «не в поведінці і не в мові героїв, а в ремарках авторки» [73, с. 244]. Така оцінка повторює думку Петра Руліна, який твердив, що «авторка не зуміла ступнево змалювати розвиток хвороби своєї героїні, тому й вражає вибух її божевілля цілковитою несподіванкою: попередніх станів, що до нього призвели, в п’єсі не показано» [81, с. 24–25]. Ознайомлення з досі не опублікованими матеріалами з архіву Лесі Українки дає змогу суттєво уточнити ці твердження.
68
«Тільки хвора людина є людиною»