Почавши з Просвітництва, саме лікар постає тією інстанцією, яка дає раціональні пояснення виявів духовного життя й учинків, що виходять за межі загальноприйнятих принципів і звичок. Лікар, як резонер і носій усередненого здорового глузду, охороняє консервативний моральний світогляд і втілює патріархальні цінності. Авторка зображає Проценка саме в такому плані.
Лесю Українку цікавить спадкове божевілля, і вона зображує напад істерії Гощинської, що переходить у божевілля; утім сама істерія не є спеціальною темою її драми. Цим п’єса й відрізняється, скажімо, від повісті «Людина» Ольги Кобилянської, де йдеться про втечу героїні в істерію і де, психологічно зісковзуючи в «ненормальність», Олена Ляуфлер у такий спосіб на момент утікає від «фізичного» життя, на яке приречена, виходячи заміж за нелюбого чоловіка [30, с. 95—106].
Леся Українка також відтворює істерію як своєрідне падіння в «ненормальність» в оповіданні «Жаль», де подає історію життя «відставленої» актриси, яка оповідає про своє фатальне кохання. Колишня акторка, аристократична, витончена й хвора, є жертвою істерії. Її недуга народжується з відмови від кохання й водночас неможливості відкинути його. Унаслідок цього у виставах вона «не грала ні “нутром”, ні “розумом”», натомість «ридала і гинула з туги привселюдно» [91, с. 267]. Така поведінка на сцені викликала масовий невроз, і в залі «вся жіноча половина публіки корчилася в істеричнім нападі»; напад тривав удома, «аж поки втома смертельна або забійчі дози наркотиків приголомшували мене» [91, с. 268].
Це оповідання відсилає нас до ризикованої «гри» персонажів «Блакитної троянди» в ідеальну любов та до істерії Гощинської, що виникає на ґрунті зіткнення сублімованого у «вічну поему» кохання й реального бажання. Істерія загалом є симптомом внутрішнього конфлікту особистості, яка випадає з так званого нормального соціуму, патріархального й авторитарного, у якому призначення жінки зводиться до того, щоби стати «здоровою» дружиною й матір’ю. До речі, у листуванні Лесі Українки та Михайла Косача із сестрою Ольгою напередодні її заміжжя чимало йдеться саме про здоров’я. Зокрема, Михайло наголошував, що перед одруженням головною річчю, яку варто мати на увазі, є здоров’я. «Мені здається, — напучував він, — та воно так фактично виходить, що всяке подружжя, одкидаючи корисні мотиви, має своєю метою дітей. Кожна ж дитина має велике право добре уродженою бути, себ[то] батьки її мусять бути здорові і тілом, і душею» [61, с. 222]. Він також радить удатися до якогось доброго лікаря і «спитатися його думку з чисто антропологічно-медицинського погляду, чи можна тобі з спокійною душею йти заміж» [61, с. 222], як зробив і він перед своїм одруженням.
Отже, тема істерії цікавила Лесю Українку не лише у зв’язку з літературою та психіатрією. Це була фамільна недуга в родині Косачів. На істерію хворіли мати, сестри й сама Леся Українка. Отож вона описала цей стан у «Блакитній троянді» досить детально: «голова болить, серце заходиться», «страх без причини», «страшно того, що в мені», «мушу чогось закричати не своїм голосом», плач, безсоння.
Леся Українка не раз зізнавалася в листах, що має істеричні «припадки», а лікарі діагностували в неї істерію. В Ялті лікар Дерижанов, у якого лікувалася 1898 року, «прийшов до переконання, що се у мене істерія, не grande hystérie[72] звичайне, але вже-таки така, що слід звернуть увагу» [95, с. 28]. Вона згадувала в Ялті про «такий нервовий припадок, як бувало торік в Києві; дрож до судорог і до розтяження правої руки, але до безпамьятства і бреду діло не дійшло» [95, с. 22]; про «припадки дрожі і головокруження» ще перед поїздкою до Відня й раніше; писала матері про «грандіозний припадок», який так «мене розтрусив і приголомшив, що я вже більш нікуди не вилазила в дальші чотири дні, боролась між тремтінням і апатією і зовсім жити не хотіла» [95, с. 198]; звірялася сестрі, що «“режим” нашого дому тільки загострює мою і без того гостру істерію», зізнавалася, що «шия й потилиця рідко болить і ніколи не болить так дуже, як раніш було, голова не тріщить так шалено, кашель перестав сливе зовсім, тільки на серці частенько млоїть»; жалілася в листі після пережитої смерті Сергія Мержинського 1901 року на «сильное обострение моей истерии, неспособность к работе, а потом непреоборимую апатию, инертность, под час непростительную»[73] [95, с. 270].
73
Сильне загострення моєї істерії, нездатність до роботи, а потім непереборну апатію, інертність, під час непробачну