Отже, серед віденських лікарів-психіатрів домінувала думка, що істерія є спадковою хворобою і залежить від «біологічної унікальності певної расової субгрупи» [13, с. 42], а саме євреїв. При цьому відбувалася фемінізація євреїв як раси, позаяк найбільш ризикованою групою хворих на істерію вважали жінок, навіть їхня надмірна фантазія була визнана симптомом хвороби.
Проти такого звинувачення цілої раси й розпочинає боротися Фройд, намагаючись переключити розмови про чоловічу істерію зі спадковості на травму й уяву. У статті «Спадковість і етіологія неврозів» (1896) він фактично постає проти антисемітизму свого учителя Шарко (той помер за три роки перед тим) і проти спадкового трактування істерії, приписуваної євреям на основі нібито надмірної емоційної нестабільності, перепрацювання, фізичного знесилення як есенційно «модерних» за своєю природою, а також надмірної сексуальності тощо. Фройд натомість говорить, що «сексуальні фактори генерують психічний конфлікт», а суттю такого конфлікту є «репресія» [10, с. 72].
Фройд також стверджував, що істерія породжується реальною травмою, котра набуває уявної, фантастичної форми Едипового комплексу і є результатом сексуальної репресії або пасивної сексуальності в минулому, часто в дитинстві, однак відчувається і дається взнаки й у дорослому віці. Як твердить Сандер Ґілман [13, с. 48], відкинення спадковості, як причини неврозів, створювало раціональні підстави для «реструктуризації концепту травми», оскільки підривало біологічну, расову схильність до неврозів. Адже це означало, що «всі євреї, зокрема й сам Зиґмунд Фройд, несуть у собі ризик спеціальної форми ментальної хвороби» [13, с. 50]. Згідно з такими поглядами, він мав би визнати, що його батько є неврастеніком і спадковість передається в його родині від покоління до покоління.
З погляду становлення психоаналітичних уявлень про істерію в колі віденських психіатрів 1890-х років, цікавим є той факт, що саме в цей час Леся Українка звертається до жіночої істерії та ідеї спадковості в «Блакитній троянді», перед цим спеціально проштудіювавши психіатричну літературу. Ще важливіше те, що саме в роках 1896–1897, коли Фройд активно працює та уточнює свою теорію істерії та неврозів, звільняючи її від вродженої расової спадковості, українська авторка також фактично виходить поза спадкове трактування істерії. Уявляючи невроз спадковою хворобою і намагаючись уникнути його, її героїня Любов Гощинська прагне втекти в пасивну сексуальність і знайти втіху у світі фантазії та естетичної сублімації, якою є для неї платонічна любов і містика «блакитної троянди». Це спричиняє істерію, яка, отже, є не так вродженою, як набутою і спричиненою актом репресії почуттів.
Водночас Леся Українка говорить і про чоловічу істерію: Орест, котрий не має спадкової хвороби, однак стає істериком, відмовляючись від еротичного бажання та прибираючи ідеальної форми куртуазної любові. Його не цілком репресовані бажання, однак, досить довго прориваються назовні, що відчутно і в стосунку до Любові, і в його легкому фліртуванні з іншими жінками. Останнє викликає ревність Гощинської та виявляється однією з причин її нервового зриву. Як зауважує Світлана Крис, Орест страждає від тієї самої «жіночої» хвороби, яку, на думку Любові, вона успадкувала від матері [6, с. 397]. Натомість Ірена Макарик пропонує розглядати поведінку Любові, яка спричиняє захворювання Ореста, у категоріях «психологічного вбивства» [9, с. 25–32]. Лесю Українку загалом цікавить жіночий невроз, що проявляється і в крайній експресивності Міріам, Мавки, Кассандри, і в надмірній жертовності Долорес, Руфіни чи Йоганни.
Спадкове божевілля, передане від матері доньці, у драмі Лесі Українки вказує на ще один важливий аспект твору, а саме на оскарження материнства й материнського інстинкту. Ця тема розгортається у двох планах: символічно і реально. Для Любові Гощинської психічно хвора мати є хтонічною та загрозливою. Як привид спадковості, вона переслідує й ламає щастя доньки, постає її дзеркальним «я» (фотокопією «актриси в ролі божевільної» в альбомі, «фамільною подібністю»). Бажаючи вирватися з-під влади материнської хвороби, донька прагне втекти в ідеальну асексуальну любов, щоб у такий спосіб перервати спадкове прокляття материнства. Це також втеча від тілесного, адже материн образ за своєю природою є тілесним — як на фотокартці, яку бачить Острожин: «Красива, тільки… якби се було не в вашому альбомі, то сказав би, що се якась зірка з demi-monde[78]. Се, певно, актриса в ролі божевільної?» [88, с. 16].
78
Напівсвіт