Центральною драмою «Одержимої» стає «смертельна любов» — Liebestod, що символізує таке напружене кохання, яке співмірне лише зі смертю. Зрештою, про любов до смерті авторка говорить і раніше — і в «Блакитній троянді», і в поезіях, присвячених С. Мержинському, де мріє «Все, все покинуть, з тобою загинуть, / То було б щастя, мій згублений світе! // Стать над тобою і кликнуть до бою / Злую мару, що тебе забирає, / Взять тебе в бою чи вмерти з тобою, / З нами хай щастя і горе вмирає» [85, с. 259]. За два місяці по тому, як були написані ці рядки, не уявно, а наяву переживши смерть друга, вона значно глибше й зовсім не так оптимістично говоритиме про те, що таке любов, — в «Одержимій».
Часи раннього християнства — улюблена тема поетеси, і в «Одержимій», пишучи про сучасність, вона вдається до символічного часового зміщення, передаючи власні переживання Міріам та Месії. Водночас у поемі персональні й екзистенційні мотиви переплітаються із загальною ситуацією початку XX століття. Природа цієї ситуації, цього стану пов’язана з трагічно забарвленим індивідуалізмом, що перетворюється на справжній Ерос модерності. Саме в модерності як іманентній і самодостатній сучасності відбувається заперечення вічності, яка віддавна служила нагородою за земне, підневільне й стражденне існування. Задоволення від реальності, яке Фрідріх Ніцше закликав уважати ознакою модерного стану, зрештою, означало ствердження «еротичного ставлення до буття, для якого необхідність і здійснення суть одне» [63]. Загалом уся історія модерності позначена боротьбою еросу (насолоди) й логосу (розуму), причому розум і раціональність діють репресивно на інстинкти й еротичне задоволення, котре, однак, існує приховано й виявляє себе в есхатологічних, гностичних, єретичних уявленнях. На початку XX століття еротика модерності знову виходить на поверхню, стимулюючи відродження й оновлення гностичних і есхатологічних єресей.
На початку XX століття індивідуалізм як principium individuationis[80] стає еротично забарвленою філософією. Для Лесі Українки, як і для багатьох інших неоромантиків початку XX століття, він закроєний на суб’єктивному пориванні до любові й на бажанні, яке здійснюється лише в смерті. «Одержима» — поема про любов, що дорівнює смерті, і біблійний сюжет із його багатими асоціаціями, колізіями й сенсами допомагає відтворити саме таку трагічну ситуацію. По суті, Леся Українка розповідає в поемі про суб’єктивний бунт Міріам, головної героїні, близької духом самій поетесі, і проти реальності, у якій панує вигода, і проти обіцяної християнством вічності, де панує віра. Своєю любов’ю, відкритою на жертовність і навіть смерть, Міріам протистоїть натовпу й — ширше — суспільству масового споживання, що зароджується й готове прийняти як товар і земну любов, і Божу ласку.
Водночас Міріам — як єретичка — протестує проти християнської любові, оскільки сприймає Месію як сина людського, а не тільки як Сина Божого. Таким чином, вона постає і проти самого Бога, а точніше, того смертельного викупу, який задля людської юрби судилося здійснити Христу як посереднику між світом людським і Божественним, вічним. Міріам не є людиною юрби, і тому вона не може прийняти такого викупу.
Двадцяте століття відкриває людину маси, що виходить на ярмарок модерності. Леся Українка тонко вловлює цю нову колізію буття, спричинену отоваренням духовних цінностей. Проти цього товарного світу вона протестує всією своєю філософією новоромантизму, що проповідує любов до «блакитної» вічності й безмежність суб’єктивного духовного поривання. Головним героєм нового віку вона називає «одинокого», але не того одинокого попередньої романтики, котрий втікає від людей, а того, що прагне віднайти інакшу перспективу — буття у світі, того, що живе не у вавилонському проклятті одинокості, але і не в моральній казармі одновимірних людей. Це особлива, нова суб’єктність, трагедію народження якої Леся Українка відбиває у двох улюблених творах — «Одержимій» і «Кассандрі».
А на межі нового XX століття свою власну життєву драму Леся Українка перетворює на художній текст. Міріам — «хвора» духом жінка, єретичка, одержима любов’ю й майже материнським співчуттям до Месії, який є для неї іншим, бо він Божий Син, але й подібним, бо він є сином людським. Усупереч розумній логіці та християнському покаянню, звинувачена Месією в гордині, вона, однак, до кінця відстоює своє право на любов, за яку готова пожертвувати навіть життям. Цей бунт проти Бога, а також зізнання у власній одержимості єретичним духом любові характеризують особливе напруження в поемі Лесі Українки. У тексті звучить виразно гностична, еротична по своїй суті тема трагічної «любові до смерті». Гранична напруга, народжена на межі життя, у ситуації відкритості до смерті, яку переживає Леся Українка, спостерігаючи щоденно, як помирає її близький товариш, звучить особливо пристрасно.