У різкому світлі, що ввімкнулося, Джон відчинив двері до туалету, трохи сподіваючись знайти там простору магічну кімнату, в якій кількасот людей із цього літака чекають на нього з конфеті й у гостроверхих ковпаках для вечірки. Проте там було порожньо, панувала приголомшлива білість і пахло лайном та м’ятою. Металевий умивальник прикрашали прозорі бульки застояної води.
Джон помчав назад крізь другий клас та бізнес-клас і зупинився перед дверима до кабіни пілотів. Двері з вигляду були товсті, міцні. «Укріплені» — ось правильний термін, подумав він. Як рухатися далі, було незрозуміло. Будь-які прояви сили в безпосередній близькості від пілотів здавалися Джонові одночасно нерозумними й потенційно незаконними. Тому він постукав. Коли ніхто не відповів, спробував відчинити їх. Замкнено. Знову постукав. Помітив маленьку шафку заввишки йому до коліна. Всередині лежали чотири жовті рятувальні жилети і якийсь важкий сталевий повітряний компресор. Чоловік подивився на передній аварійний вихід — ще одна блискуча незбагненна штука; він не знав, чи зможе зрозуміти, як її відчинити, навіть якщо спробує. Та й навіщо? Однак те, що він почав розмірковувати про можливий вихід, уже було не надто гарною прикметою.
Джон спітнів. Його тіло нарешті прийняло, проаналізувало й відкинуло інформацію, яку надсилав мозок, і почало безглузду контратаку. Тіло виплюнуло нещодавно поглинуту їжу зі шлунка — своєї військової бази — у звивини кишківника. Чоловік заціпеніло стояв там, прислухаючись до свого серцевого насоса, до того, як наповнювалися й випускали повітря легені. Завісу, що розмежовувала свідомі і несвідомі функції, зірвали з кілець. Здавалося, вся нервова система зосередилася на тому, аби не вимкнутися.
Він гупав у двері кабіни, волаючи, що йому потрібна допомога. Кінець кінцем змовк, притулившись чолом до укріпленої зовнішньої оболонки дверей. Дихання було кислим і кишіло мікробами, як чашка Петрі. Джон почувався слабким, беззахисним і оголеним. Аж раптом почув якийсь звук із протилежного боку дверей і відскочив назад. Повільно повернувся до дверей, притиснувся до холодного металу вухом, склавши навколо нього човником долоню. З протилежного боку дверей, у кабіні літака без пасажирів, хтось плакав.
І його адвокат, і співчутливі університетські колеги (яких було більше, ніж можна уявити, — Джон був душею факультетських компаній), і ті юристи, з якими він розмовляв, радили йому не виїжджати за кордон США. Однак коли пів року тому вперше прийшло запрошення виступити на конференції («Міжнародне право і майбутнє європейсько-американських відносин») у Таллінні, Джон зробив те, що завжди: порадився з дружиною.
Однією з речей, які Джон найбільше цінував, покинувши державну службу, було те, що він знову міг розмовляти з дружиною про роботу. Вона так уміла осягнути його думки, що чоловік і не мріяв про щось досконаліше за половинку, котра вміє заглибитися в твої думки, коли попросять, і без зайвих питань відступити, коли потрібно. Протягом двох останніх років вона була його довіреною особою, вартовим, нянькою і врівноважувачем. А це були довгі й складні ночі: частина його так званої «Службової записки про тортури» просочилася в пресу, після чого їх без жодного попередження розсекретили й дезавуювали[13]. Його дружина була не єдиною людиною, з ким він був здатний обговорювати свої наміри написати ту записку. Усі журналісти, які витратили час на зустріч із ним, незмінно в результаті визнавали, що гаданий перевертень виявився цілком гідною людиною.
13
Заява, акт уряду або іншого компетентного органу держави про незгоду з діями своєї довіреної особи або про те, що ця особа не мала належного доручення чи повноваження здійснювати ті або інші дії.