Выбрать главу

Його змінив інший звук, наче хтось віддирав планшет від металевої рами мого ліжка в помешканні для екіпажу. Я розплющив очі. Якийсь пілот — зважаючи на його спітнілий комірець, новачок — стояв наді мною, тримаючи між нами планшет і намагаючись збагнути, чи я, бува, не з тих, хто готовий відірвати йому голову за те, що він робить свою роботу.

— Техніку-сержанте Девіс, — звернувся до мене він, — вас негайно чекають на стоянці.

Я сів і потягнувся. Він подав мені планшет з причеп­леною вантажною декларацією: розібраний HU-53 з екіпажем, механіками, медперсоналом прямує до… щось новеньке.

— Аеропорт Тімері?

— Це в передмісті Джорджтауна в Ґаяні. — Коли я подивився на бланк, він повів далі: — Колишня британська колонія. Тімері колись називався База військово-повітряних сил Аткінсон.

— Що за місія?

— Щось типу масової медичної евакуації експатів з якогось Джонстауна.

Американці в халепі. Більшу частину своєї кар’єри у ВПС я витратив на порятунок американців з халеп. Щиро кажучи, рятувати американців з халепи в біса приємніше, ніж тягати шини для джипів. Я подякував йому й поспіхом натягнув чистий літальний костюм.

Я сподівався вчергове провести День Подяки в Панамі на Базі військово-повітряних сил Говард — тридцять градусів, фарширована індичка з їдальні, американський футбол на армійському радіо і достатньо часу між рейсами, щоб подобрішати й набратися. Рейс із Філіппін сюди минув легко, пасажирів і вантаж уже випустили й відпустили. А тепер це.

Працюючи майстром вантажно-розвантажувальних робіт, звикаєш до уривчастого сну. C-141 «Старліфтер» був найбільшим транспортно-вантажним носієм на службі командування Військово-повітряних сил, здатним підняти понад 30 тонн вантажу або двісті озброєних бійців та віднести їх у будь-яку точку планети. Завдовжки з половину футбольного поля, з високою посадкою та стріло­подібними крилами, що якось по-кажанячому звисали над гудроном, із задертим Т-подібним хвостом, опускними дверима і вбудованою вантажною рампою, «старліфтер» не мав конкурентів у перевезенні вантажів. Я був почасти стюардом, почасти вантажником: завдання майстра вантажно-розвантажувальних робіт — якомога ретельніше й безпечніше все запакувати.

Коли весь вантаж підняли на борт, а відомості про центрування і вагу були заповнені, той самий пілот зна­йшов мене знову; я лаявся на панамський наземний персонал, який залишив на корпусі літака подряпину.

— Сержанте Девіс! Плани змінилися, — повідомив він, перекрикуючи завивання автонавантажувача, і простягнув мені нову вантажну декларацію.

— Більше пасажирів?

— Нові пасажири. Медики залишаються тут. — Він пробурмотів щось незрозуміле про зміну завдання.

— Хто ці люди?

Я знову нашорошив вуха, щоб почути, що він каже. А може, почув правильно, але, відчуваючи, як скрутило нутрощі, хотів, аби він повторив ще раз. Мені хотілося, щоб я почув його неправильно.

— Похоронна служба.

Саме це, як мені здалося, він сказав.

Тімері був типовим аеропортом третього світу — достатньо великий, аби туди міг втиснутися «боїнг-747», але помережаний вибоїнами й забудований іржавими квонсетськими ангарами[3]. Низька смуга джунглів нав­коло поля мала такий вигляд, наче її атакували годину тому. Гелікоптери з дзижчанням здіймались і опускались, а на гудроні юрмились американські військовослужбовці. Я одразу зрозумів, що справи кепські. За стінами нашої пташки від асфальту підіймався жар, погрожуючи розплавити підошви моїх черевиків, перш ніж я встигну встановити противідкатні тримачі. Наземний персонал американських військових підійшов до нас — їм кортіло швидше розпакувати й зібрати гелікоптер. Один із них, голий до пояса, з зав’язаною на талії сорочкою, простягнув мені вантажну декларацію.

вернуться

3

Ангар напівциліндричної форми з гофрованого заліза. Під час Другої світової війни використовувався як тимчасова армійська казарма або господарська будівля. Перші споруди такого типу було зібрано 1941 року в містечку Квонсет-Пойнт, штат Род-Айленд.