Готуючи чернетку своєї службової записки, Джон справді ознайомився з програмою операції «Фенікс». Він довідався, що ЦРУ давало внутрішню обіцянку, що «Фенікс» «відповідатиме загальноприйнятим законам військового часу». Також він дізнався, що дехто з американських офіцерів, залучених до операції, написали заяву на звільнення, оскільки вважали свої завдання аморальними. Джон стояв там і дивився на Ґаллахера. Його призначення до неперспективної Естонії багато про що свідчило. Його батько полював на комуністів. А найнахабнішим вчинком, на який міг наважитися його син, було кинути власному посольству виклик, аби підбадьорити Джона. Консерватизм, прихильником якого Ґаллахер, безсумнівно, був, не вважався порядною філософією. Це був поганий тон. Декілька секунд вони обидва помовчали.
— Хочете випити? — поцікавився Ґаллахер. — Схоже, ви не відмовитеся від чарочки.
Джонові не хотілося пити. Але не відмовився. О десятій вони разом вийшли з «Віру» назустріч безсмертним сонячним променям талліннського літнього вечора. Джон поцікавився у Ґаллахера, скільки років він тут служить.
— Раніше я служив у Греції. Десять років. А до того — в морській піхоті. У дев’яносто восьмому отримав звання капітана. Рано вийшов у відставку, аби порозважатися.
Вони пішли до центру старого міста. У присмерковому світлі будинки здавалися яскравими, як кадри з мультфільмів. Люди пили в кафе на хідниках, пили дорогою, пили, чекаючи, поки банкомати висунуть язички купюр. Джон помітив кілька групок молодих росіян із посоловілими очима й нетвердою ходою, шотландців, що трималися попід руки й горлали пісні, курців під стінами кожного бару, які ледве трималися на ногах. Також помітив крихітних старих жебрачок, вбраних у дрантя, що не відповідало порі року — всі вони мали такий вигляд, наче страждали від якогось непорушного циганського прокляття. Джон запитав у Ґаллахера:
— З якою культурою ви тут підтримуєте зв’язки?
Ґаллахер глипнув на нього.
— Ви, мабуть, здивуєтесь. Але тут весело жити, навіть попри те, що естонці дещо незбагненні. Мій товариш грає на бас-гітарі і якось розповів мені, що, хоч у якій точці світу він жив би, завжди може виступити на «відкритому мікрофоні». Басисти потрібні всім. Приїхавши до Таллінна, він теж пішов на «відкритий мікрофон», а там уже стояло п’ятеро естонців зі своїми бас-гітарами, котрі шукали собі соло-гітариста. Це нація басистів.
Джонів погляд зачепився за двох фрей[16] на високих підборах, затягнутих у вузькі джинси. Ті йшли, гнучи кирпу, як жінки, що потайки сподіваються на постійні низькосортні домагання й отримують їх. Позаду них російською мовою лунали всі можливі наполегливі прохання.
Ґаллахер теж помітив жінок.
— І це, звичайно, теж. У Таллінні найпотворніша дівчина однаково гарненька. Це компенсується тим, що навіть найрозумніші з них досить тупі.
Дорогою Ґаллахер продовжував базікати. Розмови про жінок перейшли в розмови про Фінляндію, а ті своєю чергою привели до розмов про радянський спецназ, завершившись розповіддю про історію 1990-х. Теми перетікали одна в одну без жодних переходів. Незабаром монолог знову повернувся до Ґаллахерового батька. Джон більше не слухав. Він розмірковував про самого Ґаллахера. Його волосся було тонке і рідке, житнього кольору, Ґаллахер часто пригладжував його до чола — огидна шкільна звичка, що відновилася в середньому віці, аби приховати залисини. Розмови про батька привели до того, що Ґаллахер загруз у якихось незрозумілих обрáзах, хай навіть продовжував реготати після кожного третього речення.
— Ось що завжди повторював мій батько, — закінчив розповідь він.
Джон, пропустивши мораль (якої, можливо, й не було), кивнув. Аташе й собі кивнув. А тоді сказав:
— Знаєте, він лише минулого року помер.
— Співчуваю вашій втраті.
— Коли просочилася інформація щодо вашої службової записки, ми навіть говорили про це. Я поцікавився його думкою. Він передбачав, що терористи візьмуться використовувати наші власні суди проти нас. Він сказав: «От лайно, я особисто порушував третю статтю Женевської конвенції. Не раз!»
На Джоновому чолі з’явилися ледь помітні зморшки стурбованості. Це було помилкою.
— Ось ми й прийшли! — Ґаллахер тицьнув пальцем у підвальний бар неподалік химерно чарівної вулиці Пікк, якою Джон сьогодні вже гуляв.
16
Фрея — богиня родючості, а також кохання, сексу і привабливості у скандинавській міфології.