Рейс 128 мав механічну несправність. Такі зазвичай найкращі — це означає, що нам не доведеться відволікати пілота від ситуації в кабіні аж до самої землі. Ми могли б заткати його й керувати літаком власноруч, адже він однаково не зміг би врятувати літак. Авіакатастрофи через помилку пілота майже непридатні для Викрадення. Ми здебільшого працюємо з вибухами в повітрі, бомбами й технічними несправностями. Якщо в катастрофі вижила хоча б одна людина — цей літак робився недоступним для нас. Наше втручання змінило б матерію часопростору, що залишається незмінною (однак може трохи розтягуватись), і ми б просто розтанули, щоб знов опинитися в підготовчому приміщенні.
У мене боліла голова. Страшенно кортіло під’єднатися до портапака.
— Хто налітав найбільше годин на «боїнгу-707»?
Це була Пінкі, тож я відправила її до кабіни разом із Дейв, котра могла скопіювати голос пілота для розмови з диспетчером. Бортовий реєстратор теж повинен зберегти переконливу інформацію. Із портапака стирчали дві довгі трубки, і решта солдатів присмокталися до них. Кожна з нас курила цілу жменю цигарок, мріючи викурити їх до кінця й одночасно сподіваючись, що на це не вистачить часу. Ворота порталу зникли, щойно ми кинули до них членів екіпажу й наше вбрання.
Довго непокоїтися не довелося. У Викраденні багато приємного, але ніщо не зрівняється з кайфом від підключення до портапака. Переливання після прокидання просто забезпечує нас свіжою кров’ю, збагаченою киснем та цукрами. А те, що ми отримували тепер, було божевільним зіллям з адреналіну, наднасиченого гемоглобіну, метамфетаміну, «білої блискавки»[32], ТНТ і «Kickapoo joyjuice»[33]. Це нагадувало феєрверк у самісінькому серці, копняк, від якого аж шкарпетки злітають.
— У мене волосся на грудях росте, — офіційно оголосила Крістабель.
Усі захихотіли.
— Передайте хтось мої очі.
— Тобі які — сині чи червоні?
— Здається, у мене дупа відвалилася.
Ми вже чули всі ці жарти раніше, та однаково несамовито реготали. Ми були сильні, сильні, й на одну золоту мить усі проблеми зникли. Усе було прекрасно. Я могла б розірвати лист металу одним змахом вій.
Однак від цієї суміші завжди робишся гіперактивним. Застава ніяк не з’являлася, не з’являлася, господи-боже, не з’являлася, і ми почали перейматися. Цій пташці недовго судилося літати.
А потім вони з’явились, і ми одразу завелися. Крізь портал пройшов перший із ганчірок, для схожості вбраний у знятий з якогось пасажира одяг.
— Минуло дві години тридцять п’ять хвилин, — повідомила Крістабель.
— Гос-поди.
Далі розпочалася тупа рутина. Хапаєш віжки на плечах ганчірки й тягнеш його проходом, перевіривши місце, написане в нього на чолі. Фарба протримається три хвилини. Саджаєш його, пристібаєш, знімаєш віжки й несеш їх назад, аби кинути в портал, хапаючи наступного. Слід довіритися, що з того боку все зробили правильно: пломби в зубах, відбитки пальців, потрібний зріст і колір волосся. Усе це здебільшого не матиме значення, а надто для рейсу 128, який згорить після падіння. Від них залишаться кістки та шматки, та й ті згорять дощенту. Але не варто покладатися на долю. Рятувальники, котрі займаються пошуками, дуже ретельно ставляться до всього знайденого — особливо важливі для них зуби й відбитки пальців.
Ненавиджу ганчірок. По-справжньому ненавиджу. Щоразу, коли хапаюся за віжки й виявляю, що це дитина, замислююся, чи це, бува, не Еліс. Невже ти — моє дитя, ти, овоче, слимаче, огидний хробаче? Я стала однією з Викрадачів одразу після того, як мозкові жучки зжерли життя з голови моєї малечі. Думка про те, що вона належала до останнього покоління, була нестерпною; решті людей доведеться жити з порожніми головами, вони мертві за всіма медичними стандартами, навіть тими, що існували в 1979 році, їхніми м’язами керують комп’ютери, підтримуючи тканини в тонусі. Ти дорослішаєш, зустрічаєш перехідний період зі здатністю до народження — одна з тисячі поспішаєш завагітніти, вперше відчувши пристрасть. А потім виявляєш, що твоя мама чи тато померли від хронічної хвороби, закодованої в генах, до якої не матиме імунітету жоден із твоїх дітей. Я знала про парапроказу: росла з пальцями на ногах, що геть зогнили. Та це вже було занадто. Що тут поробиш?
Лише одна з десяти ганчірок у цьому літаку мала індивідуальне обличчя. Створення нового обличчя, що витримало б медичний розтин, вимагало чимало часу та навичок. Решта були заздалегідь понівечені. У нас їх були мільйони, тож знайти щось, що пасувало б до тіла, було нескладно. Більшість продовжуватимуть дихати (занадто тупі, аби зупинитись), аж доки не впадуть разом з літаком.