Потім лунають перешкоди й різке клацання, і монітори знову починають програвати фільми. Близько половини пасажирів бізнес-класу дивляться одне й те ж супергеройське кіно: Капітан Америка кидає свій меч, наче фрисбі зі сталевими краями, й розтинає якихось потвор, що мають такий вигляд, мовби щойно вилізли з-під ліжка. Чорношкіра дівчинка, котрій дев’ять чи десять, сидить з іншого боку проходу від Голдера. Вона дивиться на свою маму і цікавиться стурбованим голосом:
— А де саме Ґуам?
Від її слова «саме» Голдера пересмикує, таке воно вчительське й недитяче.
Мама дівчинки відповідає:
— Не знаю, солоденька. Думаю, десь поблизу Гаваїв.
На доньку вона не дивиться. Ковзає поглядом туди-сюди з таким здивованим виразом, наче читає якісь невидимі інструкції. Як говорити зі своєю дитиною про обмін ядерними ударами?
— Це поблизу Тайваню, — пояснює Голдер, нахиляючись у прохід, щоб звернутися до дитини.
— Південніше від Кореї, — додає відома жінка.
— Цікаво, скільки людей там живуть? — розмірковує вголос Голдер.
Знаменитість вигинає брову.
— Маєте на увазі просто зараз? Якщо вірити звіту, який ми щойно почули, гадаю, дуже мало.
Скрипаль Фідельман вирішив, що дуже гарненька й дуже хвороблива з вигляду дівчинка-підліток, яка сидить біля нього, — кореянка. Щоразу, коли вона знімає навушники, щоб поговорити зі стюардесою або послухати оголошення, він чує, як з її самсунга лунає щось схоже на звуки K-Pop[34]. Сам Фідельман колись був закоханий у корейця, на десять років молодшого за нього, котрий полюбляв комікси, грав на досконалій, хай навіть ламкій скрипці та вкоротив собі віку, кинувшись під потяг на червоній гілці метро. Його звали Со, як у «справи так СОбі», чи «пристебни паСОк», чи «Це місіс АндерСОн», чи «Щось я переСОлив». Дихання Со завжди було солодким, наче мигдальне молоко, а погляд завжди сором’язливий, і він соромився бути щасливим. Фідельман завжди думав, що Со щасливий, аж доки той не стрибнув одного дня, наче танцюрист балету, на рейки перед 52-тонним потягом.
Фідельманові хочеться заспокоїти дівчину, та водночас не хочеться втручатися в її тривогу. Він подумки сперечається з собою, що сказати і чи потрібно це взагалі, і врешті-решт легенько підштовхує сусідку ліктем. Коли вона витягає навушники, він каже:
— Хочете чогось попити? У мене є пів бляшанки коли, яку я не пив. Вона не заразлива, я пив зі склянки.
Вона слабенько й налякано всміхається йому.
— Дякую. У мене всередині все зав’язалося вузлом.
Бере бляшанку і робить ковток.
— Якщо ваш шлунок нездужає, шипучка допоможе, — запевняє він. — Я завжди казав, що на смертному одрі останнім, що я захочу скуштувати, перш ніж попрощатися з цим світом, буде кока-кола.
Фідельман не раз казав ці слова іншим людям, але промовивши їх, одразу про це шкодує. За таких обставин його ремарка здається радше невдалою.
— У мене там родичі, — каже дівчина.
— На Ґуамі?
— У Кореї, — пояснює вона і знову нервово всміхається йому.
Пілот нічого не казав в оголошенні про Корею, але той, хто дивився CNN протягом трьох останніх тижнів, знає, що йдеться про неї.
— У якій Кореї? — цікавиться чоловік із протилежного боку проходу. — У хорошій чи поганій?
Огрядний чоловік вбраний в огидно червоний гольф, який підкреслює колір його схожого на медову диню обличчя. Він такий великий, що звисає з крісла. Жінка поруч із ним — невеличка чорнява панянка з підтягнутою напруженістю штучно виведеного гінчака — притискається до вікна. На вилозі здорованевого піджака хизується емальований американський прапор. Фідельман одразу розуміє, що вони нізащо не змогли б потоваришувати.
Дівчинка налякано глипає на огрядного чоловіка й розгладжує сукенку на колінах.
— У Південній Кореї, — каже вона, відмовляючись грати в його гру з хорошими проти поганих. — Мій брат щойно побрався в Чеджу. Я повертаюся на навчання.
— Куди? — цікавиться Фідельман.
— МІТ[35].
— Я здивований, що тобі вдалося туди вступити, — втручається здоровань. — Згідно з квотами, вони мусять набирати певне число безграмотних міських дітлахів. А це означає, що таким людям залишається значно менше місць.
— Яким «таким людям»? — перепитує Фідельман, повільно і зважено артикулюючи. «Яким. Таким. Людям?». Майже п’ятдесят років у статусі ґея навчили його, що пропускати певні вислови повз вуха — помилка.