— Шкода, що в нас немає телефонів, — раптом озвалася гарненька східна дівчина. — У деяких літаках є. Мені б хотілося зателефонувати… комусь. Скільки мине часу, перш ніж бомбардувальники дістануться туди?
— Навіть якби ми могли подзвонити з літака, — заперечує Боббі, — було б складно пробитися. США найперше відрубає всі можливості зв’язку в регіоні й, можливо, не лише в КНДР. Вони не ризикуватимуть, дозволяючи агентам у Південній Кореї — зі «сплячого» уряду — зорганізувати контратаку. До того ж просто зараз телефонують у кожній родині на Корейському півострові. Буде нітрохи не краще, ніж намагатися додзвонитися на Мангеттен 11 вересня, от лише цього разу буде їхня черга.
— Їхня черга? — перепитує єврей. — Їхня черга? Я, мабуть, проґавив звіт, який звинувачував у падінні Всесвітнього торговельного центру Північну Корею. Думав собі, що це була «Аль-Каїда».
— Північна Корея роками продавала їм зброю й розвіддані, — повідомляє йому Боббі. — Усе це пов’язане. Північна Корея десятиліттями залишається найбільшим розповсюджувачем гарячки «Знищимо Америку».
Дженні штурхає Боббі плечем і каже:
— Або раніше була. Гадаю, їх уже витіснили люди з «Black Lives Matter»[38].
Насправді вона просто повторює слова, які Боббі сказав друзям кілька вечорів тому. Їй це зауваження здалося влучним, до того ж вона знає, що йому подобається чути, як повторюють його власні вислови.
— Воу-воу! — вигукує єврей. — Це найбільш расистське зауваження, яке мені доводилося чути в реальному житті. Невже мільйони людей повинні загинути, тому що мільйони таких, як ви, обирають до уряду некомпетентних, сповнених ненависті недоумків?
Дівчина заплющує очі й відкидається в кріслі.
— А до яких людей ви зараховуєте мою дружину? — цікавиться Боббі, вигинаючи одну брову.
— Боббі, — заспокоює його Дженні. — Все гаразд. Мене це не зачіпає.
— Я не питав, чи тебе це зачіпає. Я запитав цього джентльмена, про яких людей, на його думку, він говорить?
На щоках у єврея від збудження з’являються червоні плями.
— Про жорстоких, манірних… неуків.
Він, тремтячи, відвертається геть.
Боббі цілує дружину у скроню й відстібає свій пасок.
Форстенбош десять хвилин заспокоює людей у салоні другого класу, а потім ще п’ять витирає пиво з голови Арнольда Фідельмана й допомагає йому перевдягнути светр. Каже Фідельманові та Роберту Слейту, що якщо до посадки ще раз побачить, як хтось із них встає зі свого місця, то в аеропорту їх обох заарештують. Слейт ставиться до цього мирно, затягає свій пасок безпеки, складає руки на колінах і незворушно дивиться перед собою. У Фідельмана такий вигляд, наче він збирається протестувати. Він безпомічно тремтить, обличчя зблідло, і заспокоюється він лише після того, як Форстенбош вкриває його коліна ковдрою. Нахилившись до пасажирового крісла, стюард шепоче, що, приземлившись, вони разом відзвітують, і той Слейт отримає догану за словесне та фізичне насильство. Фідельман здивовано і вдячно глипає на нього — два ґеї дивляться одне на одного у світі, повному Робертів Слейтів.
Старший стюард теж почувається млосно і йде до голови літака на достатньо тривалий час, аби опанувати себе. У салоні від хвоста до носа тхне блювотою і страхом. Діти безутішно ридають. Форстенбош бачив, як дві жінки моляться.
Він торкається свого волосся, миє руки, кілька разів глибоко вдихає. Його зразком для наслідування завжди був персонаж Ентоні Гопкінса з кіно «Наприкінці дня», яке ніколи не здавалося йому трагедією, а радше панегіриком дисциплінованому життю. Іноді Форстенбош жалкує, що він не британець. Він одразу впізнав Вероніку Д’Арсі у бізнес-класі, але його професіоналізм вимагає жодним чином не виказувати, що він усвідомлює її зірковий статус.
38
Міжнародний рух активістів, які виступають проти насильства щодо чорношкірого населення.