Боббі якусь мить замислено дивиться на неї захопленим поглядом, а тоді заходиться реготом.
Дружина Боббі дивиться на нього і перепитує:
— Чому ми прямуємо на північ? Ти справді вважаєш, що Фарґо міг бути ціллю? Ти справді вважаєш, що нас могли там збити? Над самісіньким центром Сполучених Штатів?
Чоловік не відповідає, тож вона знову переводить погляд на А Ра.
Дівчина подумки оцінює, чи стане правда милістю, чи черговою образою. Утім її мовчання вже й так відповідає на запитання.
Жінка стискає губи. Дивиться на свого чоловіка і каже:
— Якщо ми помремо, я хочу, щоб ти знав: я рада, що можу бути поруч із тобою, коли це станеться. Ти завжди гарно ставився до мене, Роберте Джеремі Слейте.
Боббі повертається до дружини, цілує її, а тоді відсувається й питає:
— Ти що, жартуєш? Я досі не можу повірити, що така приголомшлива жінка, як ти, погодилася побратися з таким товстуном. Простіше виграти мільйон у лотерею.
Фідельман здивовано дивиться на них, а тоді відвертається.
— Ой, хай мені грець. Тепер уже запізно намагатися бути людяними. — Він жмакає просочену пивом паперову серветку і кидає її в Боббі Слейта.
Вона відбивається від скроні. Огрядний чоловік повертає голову, дивиться на Фідельмана… і сміється. Щиро.
А Ра заплющує очі й опускає голову на спинку свого сидіння.
Її батько дивиться, як вона наближається до мосту крізь оксамитову весняну ніч.
Коли дівчина робить крок на кам’яний місток, він тягнеться до її руки і веде в садок, де танцюють люди.
Коли Кейт закінчує польову перев’язку рани на голові Форстенбоша, старший стюард стогне, витягнувшись на підлозі кабіни. Вона ховає його окуляри в кишеню сорочки. Ліве скельце тріснуло під час падіння.
— Я ніколи не втрачав рівноваги, — жаліється Форстенбош, — за всі двадцять років на цій роботі. Я ж небесний Фред-Бляха-Муха-Астер. Ні. Ґрейс-Бляха-Муха-Келлі. Я можу впоратися з роботою всіх інших стюардес задки і на підборах.
Кейт озивається:
— Я ніколи не бачила жодного фільму з Фредом Астером. Завжди більше була прихильницею Слая. Сталлоне.
— Фанаткою, — виправляє її Форстенбош.
— Аж до кісток, — погоджується Кейт і стискає його руку. — Не намагайся підвестися. Поки що.
Кейт легко зводиться на ноги і прослизає на своє місце поруч із Вотерсом. Коли запустили ракети, система візуалізації спалахнула невідомими значками, понад сотня червоних булавок на карті, але зараз на екрані лише літаки в зоні безпосередньої близькості. Більшість машин залишилися позаду них, досі кружляють над Фарґо. Поки Кейт піклувалася про Форстенбоша, капітан Вотерс змінив курс.
— Що відбувається? — цікавиться жінка.
Обличчя колеги непокоїть її. Він якийсь восковий, майже втратив усі кольори.
— Усе відбувається, — каже капітан. — Президента перевезли в безпечне місце. Кабельне телебачення каже, що Росія випустила ракети.
— Чому? — перепитує Кейт, ніби це має якесь значення.
Він безпомічно здвигає плечима, але озивається:
— Росія, або Китай, або вони разом підняли в повітря літаки, щоб розвернути наші бомбардувальники, перш ніж вони долетять до Кореї. Підводний човен на півдні Тихого океану відповів ударом по російському авіаносцю. І пішло-поїхало.
— І що? — продовжує Кейт.
— Ніякого Фарґо.
— Куди? — Схоже, Кейт може витиснути з себе лише коротеньке питання за раз. У грудях щось тисне, перебиваючи подих.
— На півночі мусить бути якесь місце, де ми зможемо сісти, подалі від… того, що насувається позаду нас. Місце, де нікому ніщо не загрожуватиме. Може, Нунавут[39]? Минулого року вдалося посадити сімсот сімдесят сьомий в Ікалуїті[40]. Маленька коротенька посадкова смуга у дідька на рогах, але технічно це можливо, і нам, напевно, вистачить для цього пального.
— От я дурна, — озивається Кейт, — не прихопила з собою зимове пальто.
Вотерс відповідає:
— Тобі, мабуть, не доводилося виконувати дальні рейси. Ніколи не знаєш, куди тебе відправлять, тому слід завжди мати в сумці купальник і рукавички.
Вона справді новенька на дальніх рейсах — лише пів року тому здобула кваліфікацію для польотів на «боїнгу-777», — але не думає, що до Вотерсової поради слід ставитися серйозно. Кейт не думає, що їй ще колись доведеться виконувати рейс на комерційному літаку. Як і Вотерсові. Їм більше нікуди буде летіти.
Кейт більше ніколи не побачить свою матір, котра мешкає у Пенсилтукі[41], але це невелика втрата. Її мама підсмажиться разом із вітчимом, котрий якось поклав руку на застібку джинсів Кейт, коли їй було чотирнадцять. Коли дівчинка розповіла мамі про його спроби, мама сказала, що вона сама винна, якщо одягається як шльондра.