— Усі роблять щось таке, — озвався я, хоч і вперше почув про цю батькову примху. — І війна не потрібна, щоб вірити в ритуали чи певні моделі поведінки. Хіба ж це комусь шкодить?
— Ти не розумієш головного, — він зневажливо відмахнувся.
Здавалося, наче я елемент якоїсь великої картини, яка висіла просто в мене за спиною, частина перспективи, доступної Йорґенсенові, але захованої від мене. Він бачив її в ту мить.
— Те відчуття, відчуття битви, воно повертається, — зізнався він. — Щодня. Спершу маленькими шматочками. Це не спогади й не переляк. Я, хай йому грець, іще не втратив глузд від старості. Воно так само реальне, як проділ у тебе в волоссі. А зараз я розповім тобі те, у що вірю. І якщо ти переповіси це ще комусь, я назву тебе брехуном, але на згадку про твого батька не приховуватиму цього від тебе.
Він збирався перекласти щось на мої плечі, значно більший тягар, ніж я очікував; і єдине, що я міг зробити, — не уривати його своїми сучасними премудростями.
— Гадаю, всією тією ворожнечею ми щось розбудили. Розбудили тією ненавистю. Всіма тими згодованими війні життями. Це щось було таке велетенське, що не могло просто зупинитись і зникнути за день. Гадаю, воно нажерлося, розжиріло і на певний час заснуло. Ми воювали після цього то тут, то там, але ці війни були інакші. А в тієї війни народилася дитина. Щось огидне. Щось пробудилося зі сну і збагнуло, що зголодніло, але, годуючись, не змогло вирвати з повітря нас усіх.
— Птаха війни. Але чому вона вибрала вас? І чому тоді, після всіх цих років?
— Ти шукаєш у моїх словах логіку? У мене її немає. Є тільки думка про те, що декому з нас тоді судилося померти, але цього не сталося. Проте Птаха знає, хто з нас де опинився, і в неї є невеличкий список, на кшталт меню. Вона довго вичікувала, а тепер ми зробилися легкою здобиччю, бо більше не наповнені спермою та жовчю. Ми більше не можемо втекти чи відстрілятися. Птаха війни знову розправила крила, пожираючи недоїдки, але це не має значення, адже хто повірить старому сварливому пердуну?
— Містере Йорґенсен, мій батько помер від серцевого нападу. Тромбоз. Фактично він помирав чотири рази, перш ніж помер остаточно й залишився на тому світі. У нього було чотири шунти. Він пережив ангіопластику[57]. Кінець кінцем він помер із двома кардіостимуляторами в грудях. Коли стосувалося смерті, не було нікого впертішого за нього. І він помер без страху чи болю. Прийняв власну смерть. І не поводився так, наче… — мені не подобалося, що не вдається знайти доречне слово, — його щось переслідувало.
— Ага, — озвався Йорґенсен. У його очах за мужньо стримуваними сльозами ховалася якась каверза. Чоловіки його покоління ніколи не мали плакати. — Але ти щойно сказав, що він ніколи не говорив з тобою про війну, так?
— Зате ви розповіли мені про Птаху війни.
Він не кепкував з мене, як полюбляють робити дивакуваті дідки. Йорґенсен був смертельно серйозний, і за це зізнання платив, емоційно вивертаючи переді мною всі нутрощі, розмотуючи їх і незграбно виставляючи напоказ. Можна мені було довіряти чи ні, але мене затягло в ту химерну порожнечу, що дозволяє людям звірятися незнайомцям із такими особистими подробицями, які б вони ніколи не розкрили найближчим і коханим людям. Я почув пояснення. І було б нечесно тепер нав’язувати якісь попередні вимоги.
— Отож, — озвався він, знову відгороджуючись від мене. — Дурнувате рішення. Перепрошую, юначе. Мені так прикро, що твій батько помер, і шкода, що я вивалив усе це на тебе. Ти ніби стійкий хлопчина. Я б пишався, якби мені випало служити з тобою. Але, будь ласка, не дозволяй цим дурницям залякати тебе. Я вже залишив це позаду. Я вже наближаюся до кінця свого шляху, іноді щось чую, а найсмішніше те, що чую я вже не дуже. Клітинне старіння може подарувати свободу. Ти не думав, що я знаю такі слова, як «клітинне старіння», ага, впіймав тебе? Знайшов у словнику.
Згодом того ж вечора Бретт Йорґенсен притиснув до підборіддя дуло свого застарілого «люґера» і зніс собі голову, залишивши дев’ятиміліметрову дірку.
Я залишив його на самоті — і він це зробив. Я вибачився, попрощався і щиро пообіцяв залишатися на зв’язку. А потім зрозумів, що покинув його напризволяще.
Пізніше мені вдалося довідатися, що пістолет він мав понад пів століття.
Бретт Йорґенсен, чоловік, із яким я розмовляв, був сином емігрантів з Осло. Його друге ім’я було Ерік. Після війни він отримав науковий ступінь із політології в Університеті Міссурі, скористувавшись Законом про пільги для військових. Два шлюби, троє дітей. Його некролог був би поверхневим. Працював у брокерській фірмі й отримав достойну пенсію. Його простацька мова здебільшого була прикриттям. Ніхто не переймався тим, що колись він ризикував життям, аби скинути бомби на військову машинерію країн Осі. Починаючи з 1939 року він палив по дві пачки «Лакі» щодня і про рак навіть краєм вуха не чув.