– Ось і брат ваш, – мовив, – і це головне, бо хто давнє поминає – сам знає, що буває.
На тому Едмунд потис руку кожному, окрім Пітера, і перед кожним вибачився: «Простіть мене». На що кожен відповів: «Та що там! Пусте!». І кожен був ладен додати щось таке, невигадливе і просте, щось на зразок «та все гаразд», «облиш, ми знову друзі», от тільки потрібні слова щось не спадали на думку. А поки всі морщили лоба у пошуках доречних слів, до Аслана наблизився леопард.
– До вас гонець від супротивника, сір, з проханням про аудієнцію.
– Нехай підійде.
Леопард пішов та невдовзі повернувся, ведучи за собою вже знайомого нам гнома, найближчого поплічника Чаклунки.
– З чим завітав ти до нас, сину землі? – спитав його Аслан.
– Королева Нарнії, володарка Самотніх Островів та все таке інше воліють недоторканності, аби особисто вести перемовини у справах невідкладних, що стосуються як самої її, так і вас, – пишномовно сповістив він.
– Теж мені королева Нарнії знайшлася, – сплюнув Бобер. – Яке нечуване зухвальство…
– Не треба марнувати слів, – зупинив його Аслан. – Не за горами той час, коли всі сутні речі знов набудуть істинних імен своїх. А доти – що сперечатися щодо порожніх звуків. Перекажи своїй господині, нехай іде й нічого не боїться. Єдина в мене є умова: свій жезл нехай позаду залишить, хоча б біля того старого дуба.
На тому й постановили. А наглядати за дотриманням умов переговорів відправили двох леопардів.
– А що, як вона їх теж перетворить на каміння? – майже нечутно прошепотіла Люсі, звертаючись до Пітера.
Та ж сама думка, вочевидь, промайнула і в леопардів, оскільки шерсть у обох на карку стала дибки, та й задрані догори хвости занепокоєно здригалися, точнісінько як у того кота, який щойно уздрів незнайомого, до того ж небезпечного, собацюру.
– Все буде добре, – також пошепки відповів Пітер. – Він не дозволив, якби відчував, що станеться лихо.
Невдовзі на території табору на самому пагорбі з’явилася Чаклунка власною персоною і сміливо попрямувала до Аслана. Троє з дітлахів, що побачили її вперше, разом відчули, як поза спиною в них пішли мурашки. Звідусіль почулося глухе гарчання. Та хоча день видався безхмарно ясним, зненацька війнуло могильним холодом. З появою Чаклунки з усіх присутніх тільки двоє зберегли спокій: то були Аслан та сама Чаклунка. Ось і зійшлись вони, як то кажуть, лицем до лиця: Асланова морда – золотава, у короні вогняного волосся, а в Чаклунки – мертвотно-бліде обличчя, немов у тіні. Зійшлися два одвічні вороги, і дивно було спостерігати, як мирно вони крокують поряд, хіба що не долоня в долоні. Щоправда, як влучно зауважила Бобриха, дивитися Аслану прямо в очі Чаклунка не наважувалась – щоразу відводячи погляд убік.
– У твій табір, Аслане, – украдливо почала Чаклунка, – устряв зрадник.
Не було потреби в особливій прозорливості, аби зрозуміти, на кого вона натякає. Та навіть Едмунд, після усіх своїх поневірянь, а головне – після ранкової розмови з Асланом, таким себе не відчував і навіть очі не ховав. А коли так, то, здавалося б, чаклунчині слова аніякого впливу не мали.
– Якщо і була провина, його вчинок, який би той не був, не спрямований проти тебе, – відповів на те Аслан.
– А чи не позабув тут дехто давній заповіт? – не вгамовувалася Чаклунка.
– Скажімо, підзабув. Тож нагадай мені, про який саме заповіт ведеш ти мову?
Судячи з усього, з якоїсь невідомої причини Аслан сприймав чаклунчині закиди цілком серйозно.
– Якщо є потреба в тому, я нагадаю! – голос Чаклунки, украдливий до того, зірвався мало не на виск. – Я нагадаю, що вибито на кам’яних скрижалях, що за два кроки звідси на кам’яній плиті, що дехто Столом називає, що вирізьблено письменами настільки давніми, наскільки ж довгий спис на тілі Світового дерева[1]?! Чи нагадати вам, що вирізьблено на скіпетрі Вседержителя?! Кому-кому, але Аслану не личить забувати про закляття, накладене на Нарнію на початку всіх часів. А сказано, що зрадництво спокутою виправдати неможливо. І зрадництво хай не залишиться безкарним, а той, хто зрадить, – буде мій за правом, а що робити з ним – то вже моя турбота: як схочу – так і страчу…
– Ось воно як! Ви, мабуть, підробляли катом до того, як удавати з себе королеву почали?
– Помовч, Бобре! – У голосі Аслана почувся грізний рик.
– А отже, – як нічого й не було, вела далі Чаклунка, – нащадок сей людського роду вже в моїх руках, і я своє візьму. Спокутує зрадництво одне – тільки кров, а запорукою тому – закляття давнє.
1
Світове дерево, або Вічне дерево життя – уособлення єдності усього світу, своєрідна модель Всесвіту й людини, де для кожної істоти, предмета чи явища є своє місце. Це і посередник між світами – своєрідна дорога, міст, драбина, якими можна перейти до світу богів або в потойбіччя. Найчастіше у фольклорі як Світове дерево зображено дуб, явір, вербу, липу, калину, вишню, яблуню, сосну. Розташовується Світове дерево у казковому просторі фольклору зазвичай на горі, посеред моря, у чистім полі неподалік дороги. (Прим. перекл.)