Про те катання дід Утюжок нікому й не казав. Бо хоч і виявив протест, оббризкавши окупанта водою, але ж катав, співробітничав!.. Може б, і промовчав, і ніхто б не довідався. Але закінчилася війна, стали повертатися з фронтів карпоярівці, видзвонювали орденами й медалями, розповідали про геройства й подвиги — як ти тут утримаєшся! На полі бою про змагання в героїзмі якось немає часу думати, бо то ж бій, і не на життя, а на смерть! А змагаються вже опісля, одні згадуючи, другі вигадуючи, а до них мерщій туляться й ті, хто й не нюхав поля бою.
Дід Утюжок не втерпів і теж запрагнув слави.
— Ви на фронтах, а ми в тилу, — багатозначно натякнув він.
— Партизанили?
— І партизанив. А чого ж? Такого гітлеряку в Зеленому втопив, що ого! Увесь в автоматах та в бонбах, страшно й глянути!
— Солдат чи хто?
— А мені воно без інтересу. Може, й ундєр, а мо’, сам фетьфебель. Лежить он в глибу й не тіпається.
Фронтовики йшли й ішли, орденів і медалей у Карповім Яру більшало й більшало, дід Утюжок відчув, що треба переходити на вищий ступінь геройства.
— Армія — що? — розбалакував він. — Там тобі солдатів мільйони, танки, пушки, гінірали… А от сам попробуй — це тобі не армія. А я тут сам, без нікого, в Зеленому такого офіцерюгу втопив, що його гітлери півгоду шукали! Шукай, а кінці в воду!
Може, той «офіцерюга» так і став би вершинним виявом Утюжкової фантазії, коли б через десяток років по війні червоні слідопити, йдучи слідами легенд справжніх і вигаданих, не добралися до діда і не обаранили його з усіх боків: «Розкажіть, дідусю, як ви фашистського офіцера втопили в Зеленому».
Утюжок спробував озирнутися на десяток років і з подивом відзначив, що з такої відстані вже навіть отой вигаданий офіцер знікчемнів і змалів, і виходив уже й не подвиг, а таке собі ніщо. Хіба на такому прикладі виховаєш підростаюче покоління?
— Офіцера? — вигукнув дід Утюжок. — Та хто це вам сказав? То ж був натуральний гінірал! Ще й з двома денщиками.
— І ви ото їх усіх?..
— Одного денщика, значить, з гініралом, а другий по березі бігав та тільки руками об поли бився!..
Здавалося б, куди вже вище генерала? Та ось чутка про Утюжків подвиг пробилася навіть до заспаного Петра Безтурботного, і той якось спитав діда крізь позіхи:
— А що, щитай, то правда, ніби ти генерала фашистського втопив?
Правду кажучи, Утюжок уже й сам побоювався розмірів своєї побрехеньки, але ж не перед Петром Безтурботним, який так нахабно в сорок першім забрав фондових кобил і фондову безтарку і не дав Утюжкові здійснити безліч подвигів фронтових!
— Не гінірала, а цілого фельдмаршала! — в нападі найвищого натхнення заявив дід Утюжок.
— Фельдмаршала? Та бре!..[3]
— А ти ж думав! І з булавою!
— Та де ж він тут узявся?
— Приїхав, значить, покататися на човні в Зеленому. Я його й покатав!
— А як же його прикритіє? Охорона?
— Прикритіє втекло! Не втекло б — то й воно булькнуло б! Ти ж знаєш, який глиб у Зеленому?
Історія ця зайвий раз підтверджує істину, що в Карповому Яру люди були незвичайні, хоч кого тут візьми. Авторові так і кортить про кожного розповісти щось «симпатичне», як каже Олександр Ковінька, але ж автор геть забув про скульптора Дереберю.
— Товариші! — загукав скульптор. — Ми ухилилися від теми. Сьогодні ми повинні обговорити ідею, яку я хочу висунути. Про скульптурний символ вашого села. Символ Світлоярська.
Всі замовкли, і тут Дереберя розповів їм про хлопчика з бичком. Треба віддати скульпторові належне: хоч і молодий, але око мав зірке й метке. Запам'ятав і точно передав словами людям, у якому картузику з поламаним козирком був Гриша, коли борюкався з бичком, і яка в нього була сорочечка (сіренька й розстебнута, може, й з повідриваними гудзиками), і які штанці (піддиркані вище кісточок, бо хлопці ростуть завжди швидше, ніж матері встигають справляти їм нові штани), і якої масті був бичок (чорний, а підчерев'я і воло — білі і на ногах ніби білі панчішки, як у коня маршала Ворошилова, коли той до війни приймав паради на Красній площі).
Після цього Дереберя вирішив ударити по колгоспниках ерудицією. Не міг утриматися від розповіді про прецеденти, тобто про вже існуючі подібні пам’ятники. Мовляв, є хлопчик з гусаком. Хлопчик, який виймає дерево з ноги. Є навіть хлопчик, який пісяє. А в них буде на колгоспній площі хлопчик з бичком. Прототипом послужить Гриша Левенець з його бичком. Це вже вирішено безповоротно. Вилити можна з бронзи, можна і з нержавіючої сталі. Метал краще передасть пластику живого тіла. Можна і з мармуру, але мармур для степової України не характерний. Сприйматиметься як щось чужорідне.
3
Бре — скорочена, злагіднена й олітературнена форма вульгаризму «брешеш», який знайдемо лише в словниках і ніколи не почуємо в живій мові наших сучасників.