Пішла довга та нудна церемонія поклонів, звертань, вручень подарунків, офіційного викладу місії. Говорив Хмельницький переважно турецькою мовою. Тому Тимофієві залишалося тільки косувати й розглядати татарські обличчя. Слухаючи розмову Хмельницького турецькою мовою, Тимофій помітив, що більшість присутніх усміхається, усміхнувся й сам хан — він віддав наказ, і принесли його шаблю. Хмельницький опустився на коліна й, узявши в руки шаблю за рукоять і клинок, урочисто вимовив рідною мовою:
— Господь Бог мій, усього живого Творець! Той, Хто відає всіма помислами людськими! Клянуся Тобі, хай чого зажадаю, хай якої милості попрошу в ясновельможного хана — усе робитиму без підступництва та зради, і якби вийшло що-небудь від мене на шкоду моєму ханові падишаху, то допусти, Господи, щоби цією шаблею була відрубана моя голова!
Тимофій скривився. Утім, чи є інший вихід? Хіба не сам він нещодавно про те говорив! Потім він зненацька почув своє ім’я. Е, ні, ішлося не про нього, а про Тимоша Хмельниченка. Тимофій швидше здогадався, ніж зрозумів із розмови, що Богдан віддає свого сина ханові заручником. Душа молодого козака сколихнулася обуренням. Та яке ж це треба мати серце, щоби залишити рідного сина татарам у заручники? Однак потім Тимофій замислився — а хіба не ризикує Хмельницький тисячами життів чужих синів? Хіба не ставить їхні життя на кон? То чому ж він мусить щадити власного сина, якщо не щадить чужих? І все-таки Тимофій здогадувався, як нелегко зважився Богдан на цей крок. У його серці прокинулася жалість до батька, який змушений пожертвувати сином заради свободи інших людей.
Хан залишився задоволеним і такою клятвою, і таким заручником. Він милостиво протягнув Хмельницькому прикрашену перснями руку на знак своєї особливої довіри та милості — козацьке посольство увінчалося успіхом.
Проте все-таки Іслям Ґерай поки не відправляв велике військо з Хмельницьким. Він наказав Тугай-беєві виступати в похід разом із козаками й узяти із собою лише чотири тисячі воїнів. Така допомога була істотною, однак не надмірною. Крім того, цим хан знімав із себе відповідальність перед султаном за, по суті, неузгоджений похід проти Речі Посполитої, — у будь-якому разі, завжди можна послатися на свавілля войовничого Тугай-бея. Справа в тому, що перекопський бей був одним із найвпливовіших осіб васального угруповання, яке допікало ханові. Та й не відомо ще, як у козаків діло зладиться, адже поляки можуть жорстоко придушити козацький бунт, то навіщо ризикувати своїми людьми? Утім, Іслям Ґерай розумів, що цілком можлива й удача, тому пообіцяв Хмельницькому згодом надати більшу допомогу.
Після завершення цього прийому козаки нарешті могли вільно гуляти Бахчисараєм. А це було чудове місто! Адже не лише біля ханського палацу росли пишні сади — не менш гарні та розкішні, вони оточували місто та палаци татарської знаті. Окремими кварталами селилися ремісники: зброярі, мідники, ткачі, ювеліри, кравці, шевці. Ледь чи не сотня майстерень виготовляла ножі, що вирізнялися дуже високою якістю. Місто мало багато кофеєнь і буза-хані[80], мануфактурних крамничок, що розташовувалися у кам’яній, критій куполом будівлі базару та спеціалізувались на заморських і місцевих товарах, чотири громадські лазні.
Але перше місце, куди пішов Тимофій, був Успенський печерний монастир. Тиміш, який неочікувано спокійно, зважаючи на його запальний характер, серйозно і з розумінням сприйняв той факт, що йому доведеться залишитися в Криму заручником, пішов із ним.
Піднімаючись кам’яними сходами до монастиря, Тимофій окинув поглядом урочище Маріам-Дере — вузьку ущелину, порослу лісом серед невисоких і стрімких сірих гір із плоскими вершинами. Гарна тут місцевість!
Увійшовши до висіченого у скелі храму, заснованому на тому самому місці, де за легендою простому пастухові явився óбраз Богородиці, Тимофій опустився на коліна. Думки його плуталися, збивалися — багато про що хотілося попросити Пречисту Діву. Але, нарешті, він зашепотів молитву, просив милості й заступництва не так для себе, як для своєї країни і свого народу. Уже майже закінчивши молитися, Тимофій прошепотів: «Пані моя, Богородице, захисти рабу Твою Ірину!»
80