Дорогою з монастиря Красунчик оглянувся, щоби запам’ятати це святе місце: чи повернеться він сюди коли-небудь ще? Поруч щось щебетав Тиміш, але він не слухав його балаканини. З легким серцем вертався Тимофій до Бахчисарая.
Молоді люди вирішили погуляти на базарі, але їм не пощастило — там вони зітнулися з Гаяне, дочкою Аветика, та з її вірною служницею. Не раз вона начебто випадково траплялася на очі молодим козакам у коридорах будинку свого батька. От і тепер чорні очі Гаяне радісно сяяли над рожевою чадрою.
— А, Тимофей-ефенді, — із задоволенням вимовила дівчина ім’я Тимофія. — А що ти отут робиш?
— Взагалі-то, ми гуляємо, — не зовсім люб’язно відповів Тимофій.
Ця кралечка йому набридла. Він чудово розумів, що на перший погляд випадкові зустрічі в коридорах будинку зовсім не випадкові. І якщо раніше така увага красуні йому підлестила б, то тепер це спричиняло лише роздратування. А Гаяне нахабно роздивлялася його. «Могла би привітатися і з Тимошем» — невдоволено подумав Красунчик, але дівчина немов не помічала Хмельниченка.
— А провести ти мене додому, ефенді, — раптом попросила Гаяне.
Тимофій здивовано скинув на неї очі — цього ще бракувало! Служниця хихикнула, а Тиміш відвернувся, щоби сховати усмішку.
— Для мене було б величезною честю пройтися з тобою поруч, моя панно, але боюся, що це буде непристойно. Адже я стороння для тебе людина, — відповів він.
— Але ти козак! Ти нікого й нічого не боятися! — капризно відповіла Гаяне. — Хіба не говорять про вас, що ви шайтани! Ти не боягуз, отже, провести мене!
— То ми нікого й нічого не боїмося, крім одного, що можемо скомпрометувати жінку, а це для нас безчестя, — твердо відповів Тимофій. Він починав дратуватися від такої настирливості.
— Ти... — Гаяне наморщила чоло, згадуючи потрібне слово, — лицар, і по вашому звичай мусиш виконувати все, що вимагати від тебе твоя пані! — не вгамовувалася дівчина. — Інакше це для тебе... — вона знову запнулася, згадуючи, як вимовляється слово, — ганьба! Так, ганьба й безчестя відмовити пані!
— Звідки ж такі пізнання про лицарську честь? — єхидно встряв у розмову Тиміш, допомагаючи своєму приятелю вийти з цієї ситуації. — Та й ти не його пані, тож нічого від нього вимагати не можеш!
— Гаяне! — різкий окрик змусив усіх здригнутися.
Служниця Гаяне злякано шарахнулася, а потім забігла за спину своєї панночки. На щастя для Тимофія, звідкись з’явилася Айбану, дружина Аветика. Вона щось швидко і гнівно татарською мовою говорила дочці. Гаяне знітилася та, опустивши голову, пішла геть. Але однаково, проходячи повз хлопців, зухвало підняла очі на Тимофія. «А дідько б ухопив цю дівку! — зло подумав він. — Прилипла, наче реп’ях до свитки! Ще подумають про мене й неї казна-що та змусять одружитися?!»
— Ти, козаче, думай, що робиш і з ким говориш! Тут тобі не Вкраїна! — гнівно сказала Айбану.
Тимофій уже знав, що вона була українкою, тому не здивувався.
— Помилуй, матінко! Хіба я міг виявити неповагу до твоєї дочки, коли я поважаю її батьків? Просто не міг же я не відповідати на запитання панни. Це було б нечемно з мого боку, — з досадою виправдовувався він.
— Нечемність не нечемність, а все-таки тримайся від неї подалі. Де це ви були? — запитала Айбану, окинувши поглядом молодих козаків.
— Ми ходили в монастир, — відповів Тиміш, який зі сміхом спостерігав усю цю сцену: і справді кумедно, як дівчина чіпляється до його приятеля, а її матінка розпікає ні в чому не винного хлопця.
Темні очі жінки стали сумними.
— Звідки ви родом? — зненацька запитала вона.
— Я з Чигирина, — відповів Тиміш.
— А я з Подільського воєводства, — ухильно відповів Тимофій.
Айбану стрепенулася, у її очах промайнула радість.
— Отже, ми з тобою з одного краю. Адже я теж народилася в Поділлі.
Тимофій усміхнувся — виявляється, приємно зустріти на чужині земляка, та ще й зі свого рідного краю.
— Ти, козаче, як ще підеш до храму Божого, то помолися про грішну душу раби Євдокії. Прошу тебе, помолися про мене! — з несподіваною тугою й болем попросила Айбану.
— Але хіба ти, матінко, не мусульманка? — здивувався Тимофій.
Жінка похитала головою.
— Мене вкрали з дому татари, коли виповнилося п’ятнадцять років. Чоловік купив мене на невільничому ринку Кефе. Узяв у дім невільницею, а згодом одружився зі мною через дітей. Інакше наші з ним діти були б тумами[81], а він цього не хотів. Однак він не запитував про те, чи хочу стати мусульманкою. Дав мені інше ім’я. Айбану означає дівчина, що подібна до місяця, — зітхнула жінка. — Відтоді життя моє змінилося — мене теж почали вважати мусульманкою, але я не відрікалася від Христа. І розповідати про це було небезпечно — це загрожувало бідою передусім моєму чоловікові. Адже він приховував те, що я колись була рабинею, та ще й іслам не прийняла. Ось так і прожила все життя тут, не сміючи ввійти до Божого храму.
81