— Ні, не так. У нас може бути лише одна дружина до самої смерті. Та й для тебе принизливо бути другою, а для мене — безчестя, заприсягшись у коханні та вірності одній жінці, одружитися з іншою, порушивши свою клятву, — відповів Тимофій. — Вибач мені, постарайся зрозуміти й не шукай більше зі мною зустрічей.
Він швидко розвернувся й пішов, залишивши Гаяне в сум’ятті. Точніше, Тимофій уперше в житті просто втік від жінки. Хлопець досадував — для нього було неприємним і це освідчення в коханні, і те, що він змушений був виправдовуватися перед Гаяне. Йому навіть стало шкода дівчину. Побоювався Тимофій і того, що все це може для нього погано скінчитися. Але, зрештою, хіба він у чомусь винний? Швидше вже поїхати б! Бо чи голову зрубають, чи силоміць оженять!
Утім, наступного дня Тимофій безперешкодно покинув будинок Аветика. Гаяне більше не показувалася. Чи то вона образилася на нього, чи то все правильно зрозуміла, чи то на самоті переживала своє горе першого нерозділеного кохання, але більше Тимофій ніколи не бачив цієї дівчини.
Тиміш тепло попрощався з ним. За весь цей час він дуже прив’язався до Красунчика й тепер засмутився через розлуку і з батьком, і зі своїм приятелем, яка Бог знає скільки триватиме. Дійсно, ніхто не знав, скільки часу Тиміш проведе в заручниках. Жити його залишили у Аветика, але він був зобов’язаний щодня відвідувати ханський палац. Хмельницький зоставив із ним двох найвідданіших козаків, доручивши їм безпеку сина. Крім того, під час прощання батько порадив Тимошу вивчити татарську мову, уважно придивлятися до життя кримців, потоваришувати зі знатними татарами, оскільки надалі все це може йому знадобитися.
Нарешті козацьке посольство залишило Бахчисарай. Разом із ним в Україну йшло чотири тисячі татар, очолюваних Тугай-беєм.
Єдиного не знав Хмельницький — щойно козаки виїхали з Бахчисарая, як Іслям Ґерай відразу направив гінців до коронного гетьмана Миколи Потоцького і князя Єремії Вишневецького[82] із завіреннями у дружбі. Цей ханський маневр мав мету обілити його в очах польських вельмож, аби ніхто не міг пред’явити Ґераю претензій у пособництві повстанцям. Однак така хитрість хана пішла баламутам на користь, послабивши пильність магнатів, які не могли не взяти до уваги завірення ханських послів.
А орда тим часом прямувала до Січі. Дивно було бачити татарських воїнів. Одягнені в шаровари із сірої тканини, кожухи та шапки з овчини, здаля вони походили на юрбу обідранців, проте були непогано озброєні шаблями, кинджалами й луками. Тимофій знав, що татари — чудові лучники: із семирічного віку кожний татарський хлопчик їсть лише ту дичину, яку сам уполює з лука, а з дванадцятирічного віку обов’язково бере участь у воєнних походах. Тому всі вони й були розпачливими та сміливими воїнами, чудовими наїзниками. Це були не просто скотарі та злодії, що вчиняли набіги з метою захоплення невільників і чужого добра, — це було військо, яке своєю хоробрістю й відвагою не поступалося низовим козакам. Не дивно, що лише ці дві сили могли протистояти одна одній ось уже стільки років. Хмельницький розумів усі ці переваги орди і правильно розсудив, що допомога татар у війні проти Речі Посполитої буде істотною.
Проте сам Тугай-бей, відомий як лютий воїн, справляв інше враження — його каптан, прикрашений лисячим хутром, був із дорогого сукна, а зброя та кольчуга надзвичайно розкішні. Сам він був вихованою та чемною людиною, однак не позбавленою гордині. І це природно — Тугай-бей був представником одного з чотирьох найзнатніших татарських родів, що мали право обирати ханів і піднімати їх на білому повстяному полотнищі на честь обрання, читаючи молитви. Щоправда, після входження Кримського ханства до складу Османської імперії фактично право вибирати хана належало султану, а знатним беям залишилася лише біла повсть.
Посада правителя перекопського санджака була однією з найважливіших у Кримському ханстві — Тугай-бей мав особисту гвардію, йому повністю підкорявся перекопський гарнізон і понад п’ятнадцять тисяч воїнів-ординців.
Хмельницький розумів і цінував те, що разом із ним іде воювати такий знатний вельможа і досвідчений воїн. А сам Тугай-бей, незважаючи на свою гордовитість, вечорами часто сидів із Хмельницьким біля багаття, ведучи з ним дружню бесіду, попиваючи кумис. Тимофій не заглиблювався у їхні розмови й намагався менше потрапляти цим двом на очі. Він розумів, що робити йому там нема чого, а вертітися біля можновладців було не в його характері. Але все-таки одного разу йому довелося зіштовхнутися з перекопським беєм.
82