Матвій покосував на Оксану, а потім узяв руку дівчини й ніжно стиснув.
— Орисенько, ти неодмінно мусиш одужати. Що я скажу Тимофієві, якщо ти не одужаєш?! — з невластивою йому ласкою в голосі промовив Клесінський, торкнувшись її руки губами.
Орися подивилася в очі полковникові — у них було стільки тривоги за неї, стільки муки й каяття в тому, що це через його бажання навчити її їздити верхи вона постраждала, що дівчині навіть стало його шкода. Але Матвій уже піднявся і, поманивши за собою Оксану, вийшов із кімнати. У коридорі він запитав:
— Ти впевнена, що з панною все гаразд і вона не покалічилася, що не переламала кісток?
— Так, пане, упевнена. Вона дуже вдарилася головою, від цього має запаморочення й біль, але швидко одужає.
— Гляди ж мені, відьмо! — блиснув очима Клесінський. — Якщо ти помилилася, то гірко пошкодуєш про це!
Оксана лише всміхнулася.
Пізно ввечері все-таки приїхав лікар. Оглянувши Орисю, він теж не виявив нічого, що загрожувало б її життю та здоров’ю, і пан Матвій повністю заспокоївся.
Усі подальші дні Орися провела в ліжку, нудьгуючи від бездіяльності. Кшися міцно розташувалася біля неї з вишиванням і навіть ночувала в її кімнаті, щоби бути ближче до своєї панночки, якщо тій раптом що-небудь знадобиться посеред ночі. Михайлик приходив щодня й кілька годин проводив біля Орисі — його товариству дівчина особливо раділа. Підліток сідав у крісло й розповідав що-небудь цікаве. Хворобливий Михайлик присвячував багато часу навчанню і книгам, тому не гірше за Тимофія вмів розважити невимушеною бесідою й цікавими розповідями про те, що знав сам. Але найчастіше розповідав Орисі про свого покійного дідуся. Він згадував, як добре було, коли вони з дідусем і покійною мамою жили в маєтку, — батько служив у козацькому полку, а дядько Тимофій і старші брати вчилися у школі, приїжджаючи тільки влітку. Дідусь дуже любив свого наймолодшого онука, незважаючи на його неміч, і сам виховував, віддаючи маленькому Михайлику всю ніжність і теплоту, на яку може бути здатний дід до онука. Хлопчик багато розповідав Орисі і про Тимофія. Про те, яким пустуном був її коханий у дитинстві і як страшно гнівався дід, коли дядько самовільно покинув навчання та втік на Запоріжжя, — хлопчик добре про це пам’ятав, хоча тоді йому було лише п’ять рочків.
Натомість відвідування пана Матвія досаждали Орисі, а він заходив щодня довідатися про її самопочуття. Лежачи в ліжку, дівчина ніяк не могла зрозуміти, що саме її бентежить у поглядах полковника. Так дивився на неї ненависний Далевич, та лиш у поглядах Клесінського не було тієї відвертої брудної похоті. У них було більше пристрасті та обожнювання, що межували практично із закоханістю. Орися почала розуміти, що вона не просто подобається панові Матвієві, а він закоханий у неї. Це відкриття спричинило почуття огиди. Домагання Далевича ще були свіжі в її пам’яті, і Орися з жахом чекала повторення цього, але тепер уже від Клесінського. Однак пан Матвій ніколи жодним рухом або вчинком не видав своїх почуттів чи бажань. Про це свідчили тільки погляди.
Одужавши, Орися намагалася поменше потрапляти Клесінському на очі. Але той сам шукав із нею зустрічі. Так минали дні. Листів від Тимофія дівчина не отримувала, але вона розуміла, що сотні миль розділяють її з коханим, тому не скоро можна чекати від нього звісточки. Жодні інші новини до маєтку не доходили, адже він лежав осторонь проїжджих доріг, тож подорожні сюди майже ніколи не заглядали. А сусіди-шляхтичі, хоча й були частими гостями в будинку Клесінського, нічого цікавого, окрім безглуздих фрашок[83], не розказували. Орися обов’язково мусила бути присутньою під час відвідин сусідів. Матвій усім відрекомендував її як свою родичку, особливо не вдаючись у подробиці їхнього рідства. Та й цими подробицями ніхто з гостей не цікавився.
Пан Клесінський хоч і був українцем, але охоче перейняв польські звичаї, як і більша частина української шляхти. Побут його обійстя був улаштований за прикладом польської знаті. Робив він і бенкети за польськими правилами, з дуже різноманітними наїдками та рясними хмільними напоями. Сусідські шляхтичі, бувало, по три дні бенкетували в його маєтку, напиваючись так, що падали просто під стіл. Тоді хлопи виносили їх із їдальні й укладали в опочивальнях проспатися до наступного ранку. Пану Матвію не бракувало грошей, тому такі бенкети не обтяжували його кишеню. Та й особливо витратними для нього ці бенкети не були, оскільки велике поголів’я худоби, птиці, власні льохи з горілкою та медом давали змогу щедро і смачно пригощати ненажерливих гостей.
83