— Твоя правда! Я так і зроблю! — зраділа Орися.
Знахарка всміхнулася. Жінки ще трохи погомоніли, а потім Орися зібралася йти.
— Чи можу я приходити до тебе, поки не поїду? — запитала дівчина.
— Я лише радітиму твоєму товариству, панночко! — усміхнулася Оксана.
Тепло попрощавшись зі знахаркою, Орися пішла додому. Уперше на серці в дівчини було легко і спокійно. Вона радісно помітила, що в повітрі запахло весною, що десь по-весняному щебече пташка, а сніг став м’який і пухкий. Повернувшись у маєток, Орися попрямувала до Клесінського.
Пан Матвій власноруч годував своїх мисливських соколів. Із задоволенням він дивився, як чудові птахи хапають шматочки сирого м’яса й вимагають ще. Це були його улюбленці. Не раз вони вправно били для нього дичину, не раз сусіди заздрили йому через цих соколів.
— Пане полковнику!
Матвій озирнувся й побачив Орисю. Дівчина стояла у дверях, опустивши очі. Клесінський скинув брови. «Невже вона вже все обдумала? Навряд чи! Імовірно, прийшла чогось попросити», — подумав він, а вголос холодно запитав:
— Я слухаю тебе, панно.
Орися трохи помовчала, а потім, зібравшись із духом, сказала:
— Я вирішила пожити в монастирі, доки не повернеться Тимофій, тому прошу тебе дати мені можливість туди доїхати.
Клесінський нічого не відповів, тільки насупився. Він узяв шматочок м’яса і простягнув його соколу. Хижий птах схопив їжу й умить проковтнув, потім затріпотів крилами, по черзі поглядаючи то одним, то іншим світло-бурштиновим оком на свого господаря, випрошуючи ще.
— Досить, мій дружечку, досить! — несподівано тепло й лагідно сказав Матвій. Чомусь соколи, коні й мисливські собаки набагато частіше випробовували на собі його ласку, ніж рідний син.
— Ти нікуди не поїдеш, моя пташко, — спокійно сказав колишній козацький полковник, відмиваючи руки в тазу й витираючи їх вишитою серветкою. Потім він незворушно почав надівати свої персні.
— Але ти не можеш мене тут утримувати проти моєї волі! — вигукнула Орися.
— Можу. Я відповідаю за тебе. Не забувай про це, — ще спокійніше відповів Клесінський, не дивлячись на дівчину.
— Бачу, як ти за мене відповідаєш перед своїм братом! — зло промовила Орися.
— А ти не на те дивись, моя радосте! — глузливо відповів їй Матвій. Він повільно наближався до Орисі, високий, на голову вищий за дівчину, гарний, незважаючи на роки. Підійшовши, Клесінський витончено обперся на одвірок і єхидно подивився на дівчину.
— Пане полковнику, що я тобі зробила, що ти так наді мною знущаєшся? — Орися починала злитися. Її обурило те, як Клесінський із нею поводиться.
— Я навіть ще не починав! Орисю, ти нікуди й ніколи звідси не поїдеш. Нічого тобі робити в монастирі — там тебе швидко знайдуть і повернуть додому. А тут ти можеш почуватися в безпеці.
— Я не можу почуватися в безпеці поряд із тобою, пане! — сказала Орися.
— А хіба моє кохання чимось тобі загрожує? — вкрадливо спитав Матвій.
— Так, безчестям. І для мене, і для тебе, пане. Тому я вимагаю — дай мені можливість поїхати. Якщо ти не даси мені коней, тоді я піду пішки!
— Тоді я посаджу тебе під замок, і ти взагалі нікуди не вийдеш! Навіть до саду! — загримів полковник. — Якщо ти не хочеш розуміти по-доброму, то я поясню тобі по-поганому!
Орися спалахнула, груди її бурхливо здіймалися, а очі заблищали.
— Не смій кричати на мене! — гнівно вигукнула дівчина.
— Я попередив тебе. Спробуєш утекти — пошкодуєш! — незворушно відповів пан Матвій.
Орися круто розвернулася й вийшла. А Клесінський глузливо подивився їй услід.
Розділ ХІІІ.
ЩО МОЖЕ ЗРОБИТИ ЄДНІСТЬ ДВОХ НАРОДІВ?
Летить орел понад хутір, а по вітру в’ється,
Ой, там, ой, там бідний козак із поляками б’ється:
Ой, годі вам, вражі ляхи, руську крівцю пити, –
Не один лях молоденький посиротив діти.
Великий коронний гетьман Микола Потоцький, на прізвисько Ведмежа Лапа, кривився і хмурився, читаючи листа від брацлавського воєводи Адама Киселя[84]. Широке обличчя його було спотворене товстими щоками, які не могли приховати борода з бакенбардами й довгі вуса, а величезний живіт сковував жвавість його рухів. Пещені, довгі пальці коронного гетьмана ялозили отримане послання.
На початку року поповзли тривожні чутки про те, що серед русинів поширюються бунтівні настрої, а деякі з них, напившись, навіть дозволяють собі погрожувати полякам тим, що скоро вони піднімуться проти своїх панів. Про це доносили євреї-корчмарі. А сам Потоцький отримав лист від черкаського полковника Барабаша, у якому той сповіщав гетьмана, що в грудні 1647 року Богдан Хмельницький, той самий чигиринський сотник, якого його милість наказав узяти під варту, утік із в’язниці за пороги і збирає там утікачів-хлопів, гультяїв та інший непотріб, і що в найближчому майбутньому в Україні слід очікувати смути. Такі побоювання були висловлені іншими, не менш шанованими шляхтичами. Ці чутки та повідомлення стривожили коронного гетьмана.
84