Потоцький уже не раз удало приборкував козацькі повстання й цим здобув собі славу. Дійсно, йому, переможцеві Павлюка та Гуні, варто лише направити невеликий загін, аби розігнати всю цю чернь і bydlo[87], яке дозволило собі мукати. Так уважав Потоцький.
Коронний гетьман, стоячи зі своїми добре озброєними кварцяними полками в Черкасах, вирішив розділити військо для зручності його пересування. Не послухав Потоцький свого заступника — польного гетьмана Мартіна Калиновського[88], який мудро радив не ділити зібране військо. За десять спокійних років життя, що минули після останніх козацьких повстань, гетьман розжирів і став ледачим, а принда[89] зробила його надто самовпевненим і презирливим до мудрих порад. Він уважав, що йти такому величезному війську буде незручно — отже, нічого йому, коронному гетьманові, радити, якщо він так вирішив!
А військо Потоцький зібрав чимале! За всіма підрахунками, у нього мало зібратися тридцять дві тисячі осіб[90], з яких шість тисяч — кварцяні війська, вісімнадцять тисяч — війська, зібрані або надіслані магнатами, дві тисячі інших військ і шість тисяч реєстрових козаків.
— Батьку! — пролунав молодий приємний голос.
Микола обернувся — у дверях стояв його двадцятичотирирічний син Стефан[91]. Потоцький ласкаво всміхнувся синові: хіба можна не пишатися таким, як він? Молодим, хоробрим, благородним!
— Що пише пан Кисіль? — поцікавився молодший Потоцький і увійшов до багато обставленого покою батька.
— Він їде поправляти своє бідолашне здоров’я! — зі зневагою, наслідуючи голос брацлавського воєводи, відповів йому батько, закочуючи очі.
Стефан пирснув зо сміху.
— А що думає щодо смути король? — знову запитав молодший Потоцький.
— Король! — презирливо вигукнув гетьман. — Король надіслав своїх комісарів і висловив незадоволення тим, що ми, бачите, пригноблюємо русинів! Наш король досі мріє про війну з Туреччиною, тому нерозумно вважає, що цей Хмельницький і втік на Запоріжжя лише для того, щоб організувати набіг на турків. І таке заявив, що я побоююся, чи не почалося в нього dementia senilis[92]. Найкращий спосіб угамувати цей новий бунт — дозволити козакам ходити за море в набіги, а якщо і є якісь спалахи непокори, то слід ретельно розслідувати їх причини й віддати під суд тих старшин і панів, які винні в обуренні русинів. Якби таке було доречним, то особисто я почав би з цього недотепи, Конецпольського! Йому давно треба було посадити цю собаку, Хмельницького, на палю! Сам тепер лежить хворий у своїх Бродах, а нам морока через його безпечність! Мабуть, меду перепив, і тепер у нього кольки в печінці трапилися! А тут ще цей Кисіль пише те саме! І далися їм усім ці морські походи! — роздратовано закінчив пан Потоцький.
Стефан задумався над словами батька, а потім запитав:
— Але що ти збираєшся робити, батьку?
— Та доносять мені, що Хмельницький уже скоро заміряється виступати зі своєю зграєю! — відповів йому батько, згадавши відомості, отримані від перебіжчика. — Ми ось уже скільки тут стоїмо, а бунтівників і вдень із вогнем не розшукати. Ось на військовій раді й вирішили поки залишитися тут. Яке військо у бунтарів, ми не знаємо, не бачили його. А якщо виступити тепер, то можемо погубити своє у Дикому Полі, у цій безплідній пустелі. Вирішили так: дочекатися королівського наказу про наступ зібраного війська, а поки вислати невеликий загін і для розвідки, і для розшуку бунтарів, і для придушення бунту. Однак я добре знаю, що король не дасть цього наказу! Та й ганьба буде виставляти все наше військо проти купки жалюгідних хлопів! Дійсно, буде достатньо невеликого загону! Я пошлю такий загін, але поки ще не визначився, під чиїм началом, а потім і сам піду слідом за ним.
Стефан уважно слухав батька, а потім швидко й завзято заговорив:
— Батьку, зроби мені ласку! Дозволь мені повести цей загін! Прошу тебе! Дозволь мені розігнати цю сволоту, покрити себе славою й заслужити марсів вінок на своє чоло!
Очі молодого Потоцького горіли, і він не зводив їх із батька в очікуванні відповіді.
Микола задумався. Син його був хоробрим, але молодим і недосвідченим. Ну, а де ж йому здобути військовий досвід, як не приборкуючи повсталу чернь?! Сам коронний гетьман уважав, що козаки не зможуть чинити серйозного опору: у його розумінні вони були ледачими і свавільними хлопами, які втекли за пороги від законної і справедливої влади своїх панів. Тому гетьман уважав, що цілком достатньо послати туди невеликий загін — що менше, то краще, більше слави буде. То чому ж ця слава не має дістатися його синові? Проте все ж гетьман Потоцький остерігся ризикувати своєю дитиною, тому відповів Стефану так:
87
88
90
Цифра взята з листа А. Киселя путивльському воєводі князю Долгорукому станом на лютий 1648 р.
91