Під’їхавши до куреня, Тимофій засмутився, адже не застав там ані Марка, ані Влада — козак-кухар повідомив, що обидва мали повернутися лише ввечері, оскільки поїхали випасати коней на молодій траві.
— Хочеш, я нагодую тебе, Красунчику? Ти, бачу, здалеку приїхав, не завадить попоїсти, — зі сміхом запитав кухар.
— Та ні! Дякую тобі. Я не голодний, — відповів Тимофій.
— Щось на тебе не схоже! Коли це ти від їжі відмовлявся?! — здивувався той. — Ну добре. Тоді чекай вечері.
Із нудьги Тимофій тинявся по Січі та її передмістю. Від нього не приховалося те, як багато народу тут зібралося: козацька фортеця вирувала озброєними людьми — кінними та пішими, котрі приходили з хуторів і зимівників, розкинутих на берегах Дніпра, Бугу, Орелі, Самари, з Великого Лугу й самої волості. Та ось нарешті настав вечір. І тут вистрілили з трьох найбільших січових гармат. Тимофій зрозумів, що завтра всі козаки, які вже присутні тут, і ті, що досі перебували на своїх хуторах, за стародавнім звичаєм прибудуть на Січ для участі в загальній раді.
— Ну, слава Тобі, Господи! Ми вже думали, що тебе татарки потягли до себе в гарем для забавки! — пролунав радісний голос Влада.
Тимофій озирнувся й побачив обох друзів. Він радісно кинувся до них, а ті мало не задушили його, так міцно обіймали з радості.
— Ну розповідай, як ти? Що бачив? Чим перемовини скінчилися? Ти щось змарнів і схуд! Або це я давно тебе не бачив, що мені так здається! — засипав його запитаннями Марко, адже за весь час від їхнього знайомства двоє друзів уперше розлучилися так надовго — майже на півтора місяця.
Тимофій стисло розповів про те, що бачив у Криму, як був присутній на таємній аудієнції в хана й чим узагалі закінчилося посольство, не оминувши увагою й те, що Хмельницький залишив сина ханові в заручники.
— А як ви тут? — запитав Тимофій, а потім додав, звертаючись до Марка: — Чи не було звісток від мого брата?
Марко заперечливо похитав головою.
— Загалом, справи кепські: ясновельможне панство пронюхало про те, що люди повстануть. Гетьман Потоцький наказав у всіх людей на волості відібрати зброю, хто її мав. На всіх дорогах облави влаштовують, аби сюди ніхто не міг дійти. Кого спіймають, відразу вбивають. А сім’ї тих, хто все ж таки зважиться піти на Низ, щоби пристати до нас, панство загрожує стратити. Тож із волості до нас приходять лише ті, кому вдалося пробратися манівцями або хто не має сім’ї. А втім, сам бачиш, як багато їх прийшло! — сказав Влад.
Тимофій гірко усміхнувся.
— Як безтурботно я думав про повстання, не розуміючи всіх складнощів, — задумливо промовив він.
— Та годі тобі! Хіба ж ми не лицарі? Чи личить нам журитися про те, що наші шаблі обстоять людську свободу? Свобода дістається кров’ю, — відповів Влад, але в його очах Тимофій прочитав ті самі думки, які охоплювали і його.
— Гаразд, брати, ходімо вечеряти, а то хлопці без нас увесь куліш з’їдять! — сказав Марко, розуміючи що шкодувати немає сенсу, і друзі пішли до свого куреня.
Наступного дня, 19 квітня 1648 року, рано-вранці три найпотужніші січові гармати знову оглушливо вистрілили, підтверджуючи збір. Потім військовий довбиш ударив у литаври один раз дрібним дробом. Але найпершим на звук литавр вийшов військовий осавул і, взявши у храмі Покрову Пресвятої Богородиці велику військову корогву, шиту золотом, установив її біля церкви. Потім довбиш знову двічі дрібним дробом ударив у литаври, остаточно закликаючи всіх козаків на загальну раду. Цього разу народу прийшло так багато, що майдан посеред Січі не міг умістити всіх. Тому козацьку раду перенесли на більш просторий майдан за високим частоколом.
Дивно було бачити присутніх тут людей: козаки, що раніше нагадували натовп жебраків, тепер надягли свій найкращий одяг. Дійсно, тиняючись болотами та плавнями, займаючись полюванням і риболовлею, вистежуючи татар, козаки вдягали таке лахміття, що необізнані люди часом лякалися їхнього зовнішнього вигляду. Зате козацька рада була саме тим випадком, коли можна похизуватися багатим і красивим убранням. Зібралася вся козацька старшина, прийшли й чотири знатних татарина, відправлені Тугай-беєм разом із Хмельницьким. Уперед виступив Лютай, аби за звичаєм оголосити причину збору, проте його сивовусе обличчя було похмуре, немов кошовий побоювався невдачі.
— Браття! — звернувся він до присутніх. — Нині зібралися ми тут тому, що настав той час, коли пора нам повстати, пора починати війну з панством за нашу святу віру, за нашу свободу, за наші права. Більш не можна миритися з королятами[94], тому залишається тільки з ними воювати. Але перш ніж дати свою згоду або відмову на цю велику справу, вислухайте, брати, нашого товариша, Богдана Хмельницького.
94
Королятами козаки презирливо називали магнатів і шляхту, поведінка та спосіб життя яких у своїх родових маєтках і землях були подібні до способу життя королів маленьких держав.