Тимофій мовчки спостерігав цей тріумф колишнього чигиринського сотника, якого ще зовсім нещодавно всі переслідували, і все думав, що ж у того коїться в душі. Зі свого місця йому було добре видно, що не було в обличчі Хмеля ані гордині, ані радості, швидше, навпаки, — усвідомлення свого нелегкого й водночас великого обов’язку перед Вітчизною. А взявши в руки гетьманську булаву, Богдан разом із нею зобов’язався нести на своїх плечах важкий хрест боротьби за свободу сотень тисяч людей, який йому належало з честю пронести до кінця своїх днів.
Після цієї урочистої частини слід було вирішити більш прозаїчні питання: скільки людей відправити в похід, коли його почати, куди потрібно йти для нападу на ворога тощо. Тому козаки розійшлися, щоби дати змогу старшинам обговорити ці питання, а для затвердження зібратися ближче до вечора. Старшина й частина козаків пішли до січової церкви прослухати літургію та подячний молебень. Потім за звичаєм була проведена стрілянина з гармат і мушкетів.
Після обіду й ради козаки знову зібралися на тому самому місці. Так було завжди — будь-які питання вирішувалися та обговорювалися спільно всім козацтвом, і тільки після схвалення всім товариством кошовий або гетьман віддавали накази. Знову виступив Лютай:
— Брати-молодці, поклали ми після ради зі старшиною, щоб ішло з Хмельницьким п’ять тисяч козаків. Інші мусять бути завжди напоготові, щоби виступити в похід, коли прийде наказ.
Ця пропозиція також була схвалена присутніми козаками, і на цьому доленосна для всієї України козацька рада закінчилася. Треба було починати підготовку до походу в Україну, назустріч армії Потоцького. Раніше переправлена на правий берег Дніпра армія татар розбила і знищила всі польські застави на дорогах, які були поставлені для відлову людей, готових приєднатися до повстання. Також татари відловлювали й польських шпигунів, тому їхні донесення із Запоріжжя припинили надходити до ставки коронного гетьмана. Зате козакам ніщо не заважало шпигувати за своїми супротивниками. Тому Хмельницькому стало відомо, що війська поляків розділені на дві частини. Одну частину поведе сушею молодий Потоцький разом із комісаром Шембергом, а друга частина реєстрових козаків під керівництвом його старих знайомих — Ілляша[95] та Барабаша, пливе Дніпром на чайках і байдаках. Обидві частини армії мають з’єднатися біля Кодацької фортеці і звідти вирушити на Запоріжжя. Але Хмельницький розумів, що це був лише авангард величезної армії Речі Посполитої, яку коронний гетьман Потоцький збирався кинути на боротьбу з повсталими козаками, і основні сили ще не виступили проти них. Новообраний козацький гетьман чудово розумів і те, що наявних у нього сил украй недостатньо для опору. Особливо небезпечна була для його козаків важка кавалерія — гордість Польської корони, що мала славу непереможного війська.
Утім, Хмельницький знав, якщо він увійде в Україну, то там піднімуться і стануть під його знамена тисячі людей. Однак туди потрібно було ще дійти, здолавши авангард під командуванням Стефана Потоцького, а це не так легко, як здається. Крім того, не варто забувати і про коронного гетьмана з його військом. А ці реєстрові козаки, найімовірніше, незадоволені тим, що їх направляють проти своїх земляків і одновірців. А якщо люди незадоволені, то будуть зовсім не зайвими в його армії. Хмельницький заздалегідь послав до них надійних людей із метою підготувати ґрунт, аби переманити цих козаків на свій бік. Та однаково був великий ризик того, що ця затія могла провалитися.
Троє друзів про це нічого не знали — вони готувалися до походу. Того самого дня, як пройшла ця велика рада, що змінила тисячі людських доль, Марко, не чекаючи її заключної частини, помчав до Тернового урочища, щоби повідомити Христині про те, що він іде воювати. Він поїхав туди сам, оскільки Тимофій навідріз відмовився віддавати себе на поталу хлібосольному Ониську, а Влад за останні місяці вже втомився пити горілку зі старим козаком, який у такий спосіб розганяв свою нудьгу.
Маркові пощастило — він застав Христину саму. Весна надихнула його майбутнього тестя, і він їздив на свої промисли, залишаючи доньку на піклування двох джурів, але ті зазвичай не докучали закоханим своєю присутністю. Христина вибігла з хати, щойно зачула тупіт копит. Марко навіть ще не встиг злізти, а дівчина вже була біля стремені його коня.
95