Ілляш хмільного не пив, оскільки розумів, що не на прогулянку вийшов, але весело просторікував про речі більш приємні, ніж війна, тому зовсім не звернув уваги, як дивно прокувала зозуля — спочатку двічі, потім чотири рази поспіль, а потім знову двічі. Не помітив цього і Кричевський. Він і далі в мовчанні сидів біля багаття, але раптом різко схопився, тримаючись за живіт, і поспішив геть.
— Що це з тобою, куме? — зі злорадним сміхом промовив Барабаш. — Невже живіт прихопило?
— А то ти сам не здогадуєшся! — огризнувся Кричевський і поспішив у бік діброви, саме туди, звідки зовсім нещодавно лунало дивне кування.
— Дивись, шаровари не забрудни, сучий сину, бодай твоєю мордою просо молотили! Чортів би тобі на загривок! — неголосно й зі злістю промовив йому навздогін Барабаш, на що Ілляш захихотів. Але сам Михайло чи то нічого не розчув, чи то вдав, що недочув.
Пан Кричевський квапливо добіг до дерев, а потім, увійшовши у темряву гаю, озирнувся — йому ніхто не дивився услід і ніхто не збирався за ним іти. Попереду пролунала солов’їна трель. Тоді полковник пішов на спів солов’я. Трель повела полковника у глиб гаю, але раптово припинилася. Він зупинився серед дерев, що густо росли, і прихилився спиною до найближчого стовбура, біля якого замовкла трель. Полковник вичікував. Але навколо було порожньо й тихо.
— Ох! Козаками проти козаків воювати однаково, що вовком землю орати! — неголосно вимовив Михайло Кричевський.
— Істинно так! — теж неголосно відповіли йому зверху. Полковник підняв голову й у темряві, яку трохи розсіювало світло зірок, усе ж роздивився обличчя Влада, що звісився з гілки. Кричевський відвернувся і став дивитися в бік.
— Скільки вас? — ледь чутним шепотом запитав Влад.
— Чотири тисячі козаків і дві — жовнірів[96], — теж ледь чутно відповів чигиринський полковник.
— Що люди думають?
— Незадоволені. Розлючені тим, що їх змусили скласти присягу і не хочуть воювати проти своїх. Серед жовнірів багато наших. Хоча багато хто ще вагається, але їх можна переконати. Вони послухають самого Хмеля. Та особисто я теж постараюся налаштувати якомога більше людей проти ляхів. Ще ми маємо з’єднатися з військами сина гетьмана біля Кодака, але Стефан не поспішає, тому нам було наказано плисти далі, прямо на Січ.
— Тобі доведеться відправити надійну людину, щоби повідомити про подальші накази Потоцького. Пришлеш таку в Жовті Води — туди мені велів повертатися гетьман. А тепер іди, — ледь чутно прошепотів Влад і полковник швидко розчинився в темряві. Влад сидів на дереві, чекаючи можливого спостерігача, але навколо так само було тихо й безлюдно. Тільки з боку берега долітав людський гомін. Тоді він безшумно спустився з дерева. Від сусіднього стовбура відокремилася тінь. Це був Марко.
— Ходімо! — прошепотів Влад.
Двоє молодих козаків швидко ковзали між стовбурів дерев. Влад знову прокував тричі, щоби Тимофій, який замикав їхній відступ для запобігання погоні, якщо їх усе ж хтось помітив, знав, що все гаразд, і міг до них долучитися. Дійшовши до своїх коней, козаки дочекалися друга і швидко поїхали до урочища Жовті Води.
Урочище густо заросло очеретом і розкинулося посеред Дикого Поля в долині річки Жовтої, лівої притоки Інгулу. Тут, на перехресті двох степових шляхів — Микитинського й Чорного, — було кілька зимівників низових козаків. Свою назву урочище дістало через глинисті береги річки, які забарвлювали її води в жовтий колір. Коли троє друзів дісталися до нього, то побачили, що козаки й поляки вже розбили свої табори. Але роздивлятись усе було ніколи, оскільки друзі відразу пішли до Хмельницького, який уважно їх вислухав.
— Що ж! Доведеться мені поїхати до них! — сказав гетьман, коли Влад закінчив свою розповідь.
— Хмелю, це небезпечно! — відповів кошовий. — Кричевський може заманити тебе в пастку! Тебе схоплять і стратять.
— Ні, він не заманить! — сказав Максим Кривоніс[97], який теж був присутній під час цієї розмови. — Михайло — наш вірний товариш і брат! Він нас не зрадить!
— Він мій кум, Федоре! — сказав йому Хмельницький. — Адже він відпустив мене, ризикуючи своєю головою. То невже він зрадить мене тепер?! І, крім того, якщо загину я, то мене заміниш ти або Максим. А якщо загинуть наші молодці, то їх замінити ніким. Вам відомий весь план. А ви, — сказав гетьман, звертаючись до трьох друзів, — зробили добру справу, дякуємо вам. Ідіть поки, соколики.
97