Сидячи на возі, Тимофій спостерігав за польським табором. Його було добре видно, оскільки між таборами було трохи понад милю. Річка Жовта мала у своїх верхів’ях із заходу і сходу дві гілки, між якими утворився своєрідний півострів, що густо поріс лісом і дістатися на який було можливо тільки з північного боку. Ось у цій гущавині, на лівому березі річки, козаки і стали кошем, а Тугай-бей зі своїми татарами розкинув табір окремо, для засідки.
Гетьман розумів, що Стефану Потоцькому, який ішов із Черкас до Кодака, було не минути цього урочища, де можна знайти і воду, і дрова, і підніжний корм для коней. І, крім того, це був прямий і найкоротший шлях до фортеці. Дійсно, молодий Потоцький, пихатий і безпечний, навіть не вислав уперед розвідників, привів свої війська прямо у Жовті Води 29 квітня 1648 року.
Поляки безтурботно перебралися з правого берега річки Жовтої на лівий, але, побачивши добре укріплений козацький кіш, молодший Потоцький, а точніше Шемберг, не наважилися відразу атакувати козаків. Тому польське військо поспішно відійшло через річку назад. Тут на них одразу ж напали за заздалегідь обговореним планом війська Тугай-бея, загнавши поляків у потрібне місце. Потім татари відступили так само раптово, як і атакували. Під натиском татар поляки змушені були знову відступити і швидко стати табором на правому березі річки Жовтої.
Усі ці події відбулися за відсутності трьох приятелів. Про це їм розповів Онисько, який, вірний обіцянці, даній доньці, прийшов подивитися, як тут Марко. Старий козак наче воскрес після свого нудного мирного життя — він був сповнений сил і енергії не гірше за молодих чоловіків, у його чорних очах час від часу спалахував вогник, а плечі розправилися, немов за спиною виросли крила. Дійсно, Онисько був надзвичайно щасливий, що він знову на війні, що знову піде в бій, а не сидить сиднем у себе в урочищі та жлуктить горілку.
— Догулялися паненята! А містечко їм дісталося погане! Там і чорти погребували б бенкетувати! — задоволено захихотів старий козак. — Вони хоч і знатно окопалися табором, але в них скоро закінчаться порох, вода й корм для коней, бо ми візьмемо їх в облогу, відріжемо від води! І що тоді? Горілкою з медом особливо спрагу не вгамуєш і з гармати не вистрілиш!
І справді, місце, де татари змусили поляків стати табором, було дуже незручне: попереду поляків стояли козаки, праворуч була річка Зелена, а ліворуч — глибока балка Княжий Байрак, що поросла густим лісом, майже прямовисна й від того важкопрохідна. Та ще її замикала річка Великий Омельник. Відступати з такого місця в бойовому порядку війську, обтяженому обозом, було нікуди. Тому молодий Потоцький, послухавши порад Шемберга, наказав ретельно зміцнити свій табір в очікуванні підкріплення. Поляки, збивши вози чотирикутником, оточили їх навкруги на відстані в півмилі земляним валом, установили гармати, — здалеку польський табір нагадував велике колесо. Вхід до табору був із півдня і до того ж захищений виритими напівкруглими шанцями.
Самі ж козаки мали більш вигідне розташування — їхній кіш був прикритий невеликим лісом, що давало нагоду безперешкодно робити атаки й відступати назад. Козаки мужньо підкопалися під самі шанці польського табору, підвезли гармати й почали наступ. Але поляки мали десять важких знарядь, а козаки лише три фальконети малого калібру. Із такою перевагою поляки могли довго протриматися в облозі. Але якщо в найближчі день-два підійдуть городові козаки — справи повсталих запорожців будуть кепські. Однак поляків найбільше лякала не так можлива облога, як дивна тиша в козацькому таборі: зазвичай запорожці дражнили своїх супротивників, викрикуючи образи. А цього разу козаки були незвично тихі та серйозні. Невже вони замислили щось, чому не зможуть протистояти поляки?
— Дивись, не зуроч ляхів, а то на них усіх і шептух забракне! — весело сказав Марко, сідаючи поруч.
Тимофій усміхнувся, але потім зітхнув.
— Я от усе думаю, як відправити звісточку додому. Треба і братові написати, і Орисі. Тільки от не до листів нині!
Марко з розумінням подивився на друга — йому було трохи легше, адже зовсім недавно попрощався з Христиною, а Тимофій не бачив свою Орисю ось уже майже півроку.
— Відправимо за першої ж можливості, — сказав Марко. — Нам сьогодні разом із Хмельницьким їхати до Кам’яного Затону[98] — від Кричевського прибув посланець, тож вони зараз там стоять. Поспімо ліпше, бо відчуваю, що матимемо безсонну ніч.
98