Тимофій ствердно кивнув. Їх заздалегідь повідомили про те, що гетьман таємно прибуде до Кам’яного Затону й вони всі троє поїдуть із ним.
Виспавшись, Влад, Марко і Тимофій у складі невеликого загону таємно рушили до Кам’яного Затону. Реєстровики так і не дочекалися Потоцького, тому спустилися майже до самого Микитиного Рогу, але бунтівників там не знайшли. За наказом Барабаша було знищено укріплення на острові Буцькому, що навесні побудували козаки, і тепер Кричевський разом із Барабашем поверталися до Кам’яного Затону, де залишилась основна частина їхнього війська. Уже вечоріло, коли з’явився перший човен. Однак у ньому сиділи люди Барабаша. Тому козаки дочекалися наступних, на яких плив уже сам Кричевський зі своїм людьми. Помітивши групу вершників, полковник наказав пристати до берега.
Висадившись, козаки Кричевського радісно вітали Хмельницького, обіцяючи йому свою підтримку. Але це був лише невеликий загін. Неодмінно треба було переманити на свій бік і інших, тому вирішили, що вночі влаштують так звану Чорну раду — раду простих козаків без їхніх старшин і начальників.
— Хоч нас усіх і примусили присягнути на вірність ляхам перед від’їздом, але багато хто згоден переступити через ту клятьбу й перейти на наш бік, — розповідав Кричевський.
— А що інші? Що думають старшини? — запитав Хмельницький.
— Ну, ті, які з ляхів, навряд чи стануть на наш бік, сам розумієш! Нестеренко[99] — за нас, Ілляш вагається, Барабаш — навряд чи. Він дуже злий на тебе за грамоти й жадає твоєї крові, — усміхнувся чигиринський полковник.
— А я й не знав, що я такий цінний! Молодший Потоцький мріє про мою голову, навіть батькові її в подарунок пообіцяв. Барабаш моєї крові хоче. А часом тобі, куме, від мене нічого не треба? — усміхнувся Хмельницький.
— Тільки твоєї дружби, пане гетьмане! — відповів Кричевський із легкою усмішкою. — Але поговори з людьми, вони чекають цього.
— Не можу я залишитися тут до ночі, Михайле! — похитав головою Хмельницький. — Просто не можу! Становище в таборі на Жовтих Водах складне — Потоцький може почати наступ, і там потрібна моя присутність. Я залишу тут Івана Ганжу[100], одного з козаків Корсунської застави, тих самих, що допомогли перебити й вигнати ляхів із Низу. Він людина розумна і зможе вдало повести справу. Тільки дайте мені знати, чим усе закінчиться. Ну що ж, мені пора, куме. Дай Боже, щоб у нас усе вдалося!
Хмельницький відкликав Ганжу вбік, переговорив із ним і наказав одразу після закінчення цієї ради повідомити йому результат. Трьох молодих козаків він теж залишив тут. У самого гетьмана поки ще було мало людей, на яких по-справжньому можна було опертися, — становище його було хитке, а цим трьом він хоч вірити міг.
Кричевський поплив далі, а залишені гетьманом козаки попрямували до Кам’яного Затону. На Дніпро спускалася ніч, запалюючи в безхмарному, прозорому небі зірочки, мов свічки, коли маленький загін козаків дістався табору реєстровиків. Утім, треба було дочекатися темряви, щоб усі прості козаки могли зібратися на Чорну раду.
У цьому загоні дуже не любили своїх командирів. Особливу ненависть спричиняв Барабаш, який був відданий ляхам і часто зачіпав інтереси простих козаків. Марно було намагатися переманити його на свій бік. Та й, крім того, сам Барабаш, вірний своїй пристрасті до фляги з горілкою, уже міцно заснув у своєму байдаку. Кричевський не згаяв часу — то там, то тут його люди розпускали чутки про те, що піднялися запорожці не просто так, а воюватимуть за свої давні права та вольності, колись відібрані шляхтою. І полинула чутка, що, мовляв, навіть є грамоти від самого польського короля на козацькі права, та приховала їх старшина, щоб і далі керувати козачками, як своїми хлопами. Не менш сильне невдоволення викликало у людей і те, що їх повели воювати проти своїх же: у кого кум на Запоріжжі був, у кого брат, у кого син, а в кого батько. І що ж це виходить, своїх кровних родичів на догоду панам убивати? Тому на Чорну раду прийшла більшість козаків. У світлі смолоскипів Тимофій помітив серед них і іноземних жовнірів. Гляди бува — іноземні! Своїх же українців одягли іноземцями-найманцями, та ось лишень душу перемінити людям не змогли. Зі старшини разом із простими козаками прийшов тільки один Ілляш. Але він скептично слухав Ганжу.
— Скільки ви воювали, скільки своєї крові пролили, а що ви за це дістали? Лише приниження й утиски! Ми боремося за віру й козацтво, за весь народ український! За що вам краще стояти — за костели чи за святі церкви? Ідучи проти нас, ви проллєте кров своїх братів, а хіба не одна земля нас породила? — палко питав Ганжа. — Та й згадайте про те, що відняті всі ваші привілеї. Відняті жадібними панами, а на ваші шиї таке ярмо надівають, що й онуки ваші скинути його не зможуть! Скільки ж можна так жити? Нас зібралося вже чимало! Та ще з нами йде Тугай-бей, мурза перекопський, зі своєю ордою. Вирішуйте, брати, кому допомагати: рідній землі або клятій польській короні, яка відплатить вам рабством та неволею!
99
100