Тимофій прийняв рішення.
Легко свиснувши, він трохи присів, підхопив здивовану його поведінкою Орисю під коліна й перекинув через плече.
— Ти що робиш? — скрикнула дівчина, спробувавши вивільнитися.
— Тихіше, Орисю, не кричи. Не віддали тебе мені добром, отже, силою заберу!
Розумний Ворон швидко з’явився на свист свого господаря. Тимофій і сам не зрозумів, як у нього вийшло влізти в сідло разом з Орисею, що брикалася на плечі. Чи то Ворон, який розумів свого господаря без слів, присів нижче, чи то гнів та образа надали йому спритності, але Тимофій, не випускаючи дівчини з рук, опинився в сідлі. Пізніше, згадуючи їхню втечу, він і сам дивувався цій загадці.
— Пусти мене! Ти що задумав? — Орися вже почала кричати, але Тимофій, посадивши її поперед себе на шию Ворона, просто затулив їй рота.
Тимофій по-особливому свиснув, і Ворон, немов випущена стріла, зірвався з місця. Орися, яка вперше в житті опинилася в сідлі, від страху впасти припинила кричати й вириватися та міцно вчепилася в коханого. Молодий козак потягнув поводи, указуючи коню напрямок. Ворон був татарської породи, іноходець, і тому м’яко розгойдувався з боку в бік. Звиклий до цього похитування, Тимофій зовсім не звертав уваги на страх Орисі, лише міцно тримав її та пильно придивлявся, чи немає поблизу випадкового свідка. На щастя, таких небажаних свідків не виявилося, інакше розгніваний Тимофій без жалю зрубав би їм голови.
У цей час Марко нетерпляче тупцював на узбіччі дороги в очікуванні друга: де ж цей жінколюб? Але ось удалечині почувся кінський тупіт. Марко з полегшенням зітхнув — нарешті! Утім, видовище, що відкрилося йому, змусило заклякнути хлопця: Ворон скакав, наче навіжений, а на ньому сиділа перелякана Орися, міцно вчепившись у Тимофія.
— Ти з глузду з’їхав! — прокричав Марко.
Але його друг не зупинився, тільки крикнув на ходу: «Потім усе поясню! Поїхали!»
Марко, вибухнувши прокльонами, схопився на свого коня і, пришпоривши його, поскакав слідом за другом, який звернув на бічну дорогу, що вела в темний ліс.
За годину скаженої скачки, коли вже можна було не побоюватися ані випадкових свідків, ані можливого переслідування, Тимофій зупинив Ворона на невеликій лісовій галявині. Знявши з коня ледь живу від страху Орисю, Тимофій скинув із себе підбитий дорогим хутром і шитий сріблом жупан та накинув дівчині на плечі — ставало прохолодно, і він боявся, що його тендітна кохана зовсім змерзне після такої швидкої їзди. Потім хлопець відвів дівчину вбік, до поваленого бурею дерева.
— Поговоримо? — запитав він.
Орися досі не отямилася і тремтіла від нервової напруги та страху. Вона боязко подивилася на свого викрадача великими, ледь заплаканими очима й мимоволі нагадала Тимофієві маленьку перелякану дитину.
— Як ти міг так учинити зі мною, Тимофію? — засмучено запитала дівчина.
— Я не міг зробити інакше. Орисю, ти — моя, і нікому я тебе не віддам, — категорично заявив молодий козак.
— Але що буде зі мною далі? Що ти зробиш зі мною?
Тимофій усміхнувся. Він розумів, що Орися розгублена, налякана таким його відчайдушним вчинком. «Адже вона кохає мене! Я бачу, відчуваю це! Але варто переконати її піти зі мною — її кохання пересилить у ній страх!» — думав хлопець.
— А що тобі хотілося б, аби я зробив із тобою, сонечко моє? — грайливо спитав він, обіймаючи її за плечі.
— Поверни мене додому! — попросила дівчина і благально подивилася на нього. — Прошу тебе! Мій батько дуже розгнівається! А що подумає Катруся? Вона збожеволіє з тривоги. Хоч їй повідом, де я!
— Ні. Дороги назад немає ні для тебе, ні для мене. І якщо зараз маємо шанс утекти й бути разом, то, повернувшись назад, ми обидва його втратимо назавжди. Викравши тебе, я скоїв злочин. Твій лях тепер має право на палю мене посадити. І його правда буде! Чи тобі цього хочеться, Орисю? — запитав Тимофій, тому що за законом за викрадення жінки йому загрожувала страта[48]. Він промовчав про те, що стратити могли й Орисю, якби цього забажав її батько або наречений. Але дівчина це й сама знала, хоча зовсім не думала про себе — її більше турбувало те, як можуть учинити із Тимофієм.
48
Відповідно до правових норм (артикулів) Литовського статуту 1588 р. викрадення дівчини або заміжньої жінки вважалося злочином проти моралі, і викрадачеві загрожувала смертна кара. Відповідальність жінки за цей злочин залишалася на розсуд її чоловіка або нареченого.