— Що ж, ходімо вечеряти, — сказав пан Матвій, мимоволі всміхнувшись такій сором’язливості.
Їдальня, простора і світла, була оздоблена не гірше, ніж інші покої будинку. Меблів у ній, щоправда, було мало, тому що всю її займав великий стіл, різьблені стільці та лави біля стін, які були потрібні тоді, коли з’являлася велика кількість гостей, величезний буфет зі срібним посудом і кубками. За польською модою, стіл покривав килим із застеленою поверх білосніжною скатертиною. А на стінах красувалися дорогі й зі смаком дібрані заморські шаблі. Орися не розумілася на зброї, тому й не оцінила належним чином ані довгих турецьких киличів із рукоятями, злегка відігнутими вбік від їхніх лез, ані порівняно коротких гаддаре з широкими клинками невеликої кривизни, ані палашів у багатих піхвах, прикрашених дорогоцінними каменями. Не вразили дівчину ні дорогі кинджали з дорогоцінними руків’ями, які являли собою справжні витвори мистецтва, ні дорогі мушкети.
За вечерею Клесінський нишком спостерігав за своєю майбутньою невісткою. Дівчина граціозно схилялася над своєю тарілкою, обличчя її було незворушне, але Матвій чудово розумів, що вона нервує й ніяковіє від того, що її ось так, просто і без особливих церемоній привезли до чужого будинку та залишать тут жити.
Коли вечеря дійшла кінця, дівчина щось шепнула Тимофієві, той кивнув. Орися побажала всім на добраніч, вийшла з кімнати в супроводі свого нареченого. Згодом Тимофій повернувся.
— Стомилася твоя красуня? — спитав Матвій.
— Так, — відповів той.
— Гарна панянка! Не дивно, що ти викрав її, — сказав Клесінський. — Будь-хто із задоволенням назвав би таку своєю дружиною. Тому дуже добре розумію тебе, брате. Що ж! Вічно тобі, пройдисвіту, везе з панночками!
Тимофій тільки всміхнувся у відповідь.
— А ти, Марку, куди дивився? Як же ти допустив, щоби твого побратима відібрала вродлива дівчина? — весело звернувся Матвій до Воловодченка.
— Ну, то я ж не панянка, щоби відбити його назад! — хихикнув Марко. — Та й серцю не накажеш, пане полковнику.
— Так! А розкажіть мені, соколики, навіщо вам так терміново знадобилося їхати на Низ? Що ви затіяли? — поцікавився Клесінський.
— Маємо там боржок перед однією людиною, — невимушено відповів Марко. — І мусимо повернути його у строк і з відсотками. Але загалом, нічого цікавого.
— Гаразд. Діло ваше, — відповів Клесінський й одразу втратив до цього інтерес: що може бути цікавого в тому, що ці двоє безбожних головорізів, вочевидь, вирішили пустити кров тому, хто їм дуже накапостив?! — Зіграймо в карти! Мені вже давно немає з ким пограти, бо сусіди напиваються, перш ніж беруть карти до рук!
— А не боїшся, що обіграємо? — хитро всміхнувся Тимофій.
— Не боюся! — передражнив його Матвій, наслідуючи тон брата. — Якщо вже тобі пощастило з нареченою, то мені сьогодні теж неодмінно має поталанити!
— Що ж! Готуй таляри або злоті![50] — весело відповів Тимофій, підставляючи спеціальний маленький столик для гри в карти. — Зараз ми тебе розоримо!
Усі троє сіли за гру. Як і хвалився Тимофій, він обіграв не лише старшого брата, а й Марка.
— Уже колись зарікався з тобою грати! Ти чи слова якісь знаєш, чи що? Чи тобі всі відьми ворожать? — досадував Матвій. — Із тобою й чорт побоїться карти метати!
Клесінському не було шкода грошей — лише прикро, що йому, старшому братові, ніколи не вдавалося обіграти молодшого. Узагалі, на Січі рідко хто сідав із Тимофієм грати в карти — йому дуже часто щастило, але траплялися випадки, що й він програвався вщент. Щоправда, хлопець завжди вмів вчасно зупинитися. Марко ж зовсім не хвилювався, що програвся: однаково вони з Тимофієм усе ділять порівну — і хліб, і вміст гаманця, тож немає через що турбуватися. Награвшись, чоловіки розійшлися спати — Тимофій мав свою спальню, а Маркові виділили кімнату для гостей.
Коли Орися повернулася до своєї кімнати, то спробувала роздягнутися сама, але в неї не вийшло. До цього вона носила простий одяг — корсаж на шнурівці з пришитою до нього спідницею. Дівчина крутилася перед дзеркалом і зовсім заплуталася в шнурках, шпильках і застібках. Але, на щастя, з’явилася Кшися й допомогла своїй панночці роздягнутися, вклала її в ліжко і, побажавши на добраніч, пішла. За час подорожі Орися вже так звикла спати поруч із Тимофієм, відчувати на собі його сильні руки, тепло його тіла, що тепер, перевертаючись на м’яких перинах і подушках, ніяк не могла заснути без коханого. Подумки дівчина перебирала в пам’яті події цього насиченого дня. Згадувала нові обличчя, нових людей. Старший брат коханого їй не сподобався — у ньому було щось таке, що лякало її. Але що саме, Орися й сама не могла зрозуміти. Ще не сподобалося їй те, як Матвій дивився на неї: погляд полковника чимось нагадав дівчині погляд ненависного Далевича, тільки не був такий образливий і відверто хтивий, а швидше висловлював замилування. Орися зрозуміла, що припала полковнику до душі, тож він не зневажатиме й не ображатиме її. Дівчина заспокоїла себе тим, що Клесінський так розглядав її, тому що намагався зрозуміти, якою вона є.
50