Стривожило Орисю й те, що вона не сподобалася няньці Тимофія. Адже дівчина примітила її неприязний погляд. Орися зітхнула. Може, було б найкраще, якби Тимофій сховав її в монастирі? Ні, там її швидко знайшли б. Це найперше місце, де її шукатиме батько та ненависний наречений.
«Ліпше Тимофій забрав би мене із собою та оселив де-небудь у степу!» — подумала Орися. Утім, вона навіть не уявляла собі, як там живуть люди. Тому поміркувавши, дівчина все ж визнала, що будинок Тимофія — єдине місце, де вона може почуватися в безпеці. Однак невдовзі Орисю зморив сон, і дівчина заснула.
Поснули і Тимофій із Марком, та й усі домочадці. Тільки Матвієві Клесінському не спалося. Він сидів у себе в опочивальні й усе згадував Орисю. Пан Матвій розумів, що йому не личить думати про неї, але нічого не міг із собою вдіяти. Він постійно сам собі казав, що ця дівчина — наречена його брата, але однаково думки літнього шляхтича так чи інакше линули до юної дівчини. Її врода сколихнула душу, змусила серце битися так, як у юності. Матвій болісно усвідомлював, що ця дівчина належатиме Тимофієві, а не йому, — фатальне, останнє кохання на схилі років вразило черству душу пана полковника.
Уранці несподівано пішов такий дощ, що не було й мови про те, аби виїхати. Марко з Тимофієм могли тільки безсило скаженіти, дивлячись на потоки холодної небесної вологи, що заливала землю. Зате Орися благословляла цей дощ — він давав їй можливість побути ще трохи з коханим.
Тимофій сидів в опочивальні Орисі та не зводив із неї погляду. Смуток від швидкої розлуки терзав його серце. Єдине втішало хлопця, що Орися тепер у безпеці й ніхто не зможе зазіхнути на його кохану.
— Ти так і не скажеш мені, чому мусиш терміново поїхати? — обережно запитала дівчина, сідаючи ближче до нього.
— Мабуть, розкажу, — відповів Тимофій, зітхнувши. — Я мушу все пояснити тобі. Козаки готують повстання проти свавілля шляхти, тож маю намір брати в ньому участь. Марко теж. Ми з ним їдемо спочатку до Чигирина, а потім на Січ. Ось це і є однією з причин нашого поспіху.
Орися жахнулася. Дівчина пам’ятала про козацьке повстання 1637 року під проводом гетьмана Павлюка[51], хоча на той час їй було лише сім років. Тоді настали страшні часи: повсталий народ жорстоко розправлявся з ненависною шляхтою, членами міського магістрату та багатими містянами, які були віддані гнобителям, підпалював їхні будинки в місті, громив уніатські та католицькі церкви. Батько, заплативши солідну суму грошей лаврським монахам, домовився, щоби ті заховали її з матір’ю й маленькою сестричкою в одній із печер, поки не вщухне народний гнів. У пам’яті Орисі на все життя залишився спогад того, як вона сиділа в низенькій і біленькій келії, учепившись у мамину спідницю, не сміючи плакати від жаху. Мама колихала її маленьку сестричку, щоби та заснула й не видала їх плачем, якщо повсталий люд увірветься до православного монастиря. Тоді її родині вдалося вижити й не постраждати. Але як страшно було придушене це повстання! Київ охопила хвиля безбожних, безжалісних страт, розправ та звірств над бунтарями і їхніми родинами. Скільки людей було тоді публічно закатовано, повішено та посаджено на палю. І ось тепер Тимофій збирається брати участь у новому повстанні, ризикуючи своїм життям! О Боже! Гіркі сльози потекли з очей Орисі.
— Ну, не треба, мила! Не плач! Я не можу дивитися на твої сльози! — промовив Тимофій і ніжно пригорнув до себе дівчину. — Тому й не говорив нічого, щоби не лякати й не засмучувати тебе. А зараз, коли треба їхати, я маю розповісти тобі правду. Адже не можу точно сказати, коли повернуся назад. Тому ти мусиш знати, чому мене так довго не буде. Я й привіз тебе сюди тому, що Матвій у будь-якому разі зможе захистити.
— Тимофію, але ж... адже ти ризикуєш життям! — схлипуючи, видавила із себе Орися. — Я не переживу, якщо... якщо, борони Боже, втрачу тебе!
— Я часто ризикував життям, воюючи з татарами й турками. Тільки тоді я ризикував марно. Однак тепер хочу обстояти не лише свої права і свободу, а і твої. Та й свободу цілого народу. Життя стає жахливим для кожного, незалежно від його походження. Ти не знаєш, чому мене так зненавидів твій батько?
51