Серед табуна виявилося маленьке лоша. Мати його в темряві звалилася в яр і переламала собі ноги. Щоби не возитися з покаліченою твариною, її просто добили. Хотіли добити й лоша, адже, маленьке і слабке, воно неодмінно загинуло би без матері. Однак Тимофій пожалів малюка й сам виходив його. Відтоді сильний і витривалий Ворон був вірним другом своєму господареві та не раз рятував йому життя, утікаючи на швидких ногах від татарських стріл.
— Твого напоїти? — запитав Тимофій друга.
— Та ні! Я сам.
Марко теж піднявся й пішов напувати свого гнідого жеребця. Друзі вирішили перечекати полуденну спеку в гайку, а в дорогу рушити ближче до вечора.
Перекусивши, чим Бог послав, обидва приятелі розляглися в густій тіні, базікаючи про різні дрібниці. Згодом Марко задрімав. Тимофій, притулившись спиною до могутнього дуба, пильно поглядав навсібіч — настала його черга бути на сторожі. Звиклі до суворої військової дисципліни, друзі навіть під час своєї подорожі спали по черзі — у Дикому Полі безтурботному подорожньому можна було чекати будь-якої небезпеки.
Коли Марко прокинувся, Тимофій запитав:
— Коли ми приїдемо до Києва?
— Як Бог дасть! Якщо нічого не завадить, то, може, до середини, а може, і до кінця липня. А навіщо тобі?
— Ніколи не був у Києві! — Тимофій мрійливо подивився на небо. — Кажуть, красиве місто. Дуже хочеться подивитися!
— Звичайно, красиве! — усміхнувся Марко. — Послухай, що я тобі скажу. Тут неподалік є урочище Тернове, де живе козак Онисько. Заїдьмо до нього! Він людина добра й гостинна, із радістю прийме нас, нагодує й дасть притулок на ніч. А ще він робить чудову горілку! Поїмо та заночуємо в нього, як люди.
Тимофій не заперечував. Друзі дочекалися тієї години, коли вогненна, розпечена куля в безхмарному небі трохи потьмяніла й почала хилитися до заходу, даючи можливість рушити в дорогу. Задушлива спека почала спадати, і степова живність ожила, заворушилася, немов прокидаючись після сну. Одягнувшись і осідлавши коней, обоє друзів схопилися на них і поскакали до урочища Тернового, де розташовувався зимівник старого козака Ониська.
Розділ ІІ.
ПАННОЧКА ХРИСТИНА
— Дніпро, брате, чим ти славен,
Чим ти красен, чим ти ясен –
Чи крутими берегами,
а чи жовтими пісками?
Чи своїми козаками?
— Ой, я славен бурлаками, низовими козаками!
Козацька вольниця — Запоріжжя — чудовий і прекрасний край. Починався він біля дніпровських порогів і простягався до самих кримських і ногайських степів, бузьких та дніпровських лиманів. Рівнинний і спекотний на південь, горбистий і більш прохолодний на північ, розсікався цей край надвоє блакитними водами Дніпра-Славути, наче козацькою шаблею. Уздовж берегів могутньої ріки та її приток розкинулися пишні ліси, де горді дуби панували над кучерявими кленами, стрункими липами й тополями, а покірливі верби купали свої тонкі гілки у дніпровських водах.
А ще обидва береги Дніпра були одягнені в розкішний зелений каптан плавнів, порізаних сотнями маленьких озер, проток, струмочків і єриків, порослих високим очеретом. Проте найзнаменитішою була плавня Великий Луг[9], яка починалася біля острова Хортиці й закінчувалася трохи вище від Микитиного Рогу. Заплутані, зарослі очеретом і рогозом, протоки і проливи Великого Лугу козаки-запорожці знали як свої п’ять пальців і почувалися там удома, справедливо називаючи велику плавню батьком, а Січ — матір’ю.
Певний час цей прекрасний край був безлюдним і пустельним, а єдиними його мешканцями стали дикі звірі та птахи. Утім, козацтво вдихнуло живу, палку душу в цю землю — вона позбулася своєї самотності, пробудилася від безмовного забуття, і в ній бурхливо закипіло життя. Усяка людина, котра приходила сюди, ставала вільною. Кожен, незалежно від походження чи національності, міг стати вільним козаком. Українці, поляки, московити, білоруси, литовці, болгари й волохи, татари та жидовини[10] — будь-хто з них був на Січі бажаним гостем. Кожен був рівний іншому у правах та обов’язках. Тут стиралися станові кордони, тут вибирали і зміщали кошових отаманів усім миром, кожен цінувався за хоробрість та воєнне молодецтво, а не за багатство та знатність. Але головними вимогами, незмінними із плином часу, за якими будь-яку людину приймали на Січ, були насамперед прийняття православної віри і знання козацької мови[11].
9
10
За багатьма історичними свідченнями, етнічний склад Запорізької Січі був різноманітний і дещо суперечливий — тут були євреї, турки, татари, поляки та ін. Але основним ядром козацтва були українці. Це не порушувало єдності в самому війську, оскільки представники різних національностей та конфесій приймали наявні на Січі звичаї та православ’я.
11
Мається на увазі українська мова або староукраїнська мова, інакше звана руська, русинська, рутенська. Назву «староукраїнська мова» почали застосовувати в історіографії та філології після появи УНР для відокремлення її від говірки Московського царства.