— Навіщо він вам?
— А це вже не ваше діло! — відповів Марко.
— Наше не наше, ану ж бо злазьте з коней! — наказав один із козаків направляючи на них мушкет. — Зараз подивимося, що ви за люди такі й чого сюди припхалися.
Тимофій насупився, а його рука лягла на рукоять пістолета, що був завжди заряджений і лежав у кобурі коло луки сідла.
— Агов, прибери! Це свої! — пролунало позаду.
Влад підійшов саме вчасно, інакше неодмінно почалася би бійка.
— Ну, нарешті! А то я вже зовсім зневірився вас побачити! — сказав він, обіймаючи обох товаришів, коли ті злізли з коней. — Це мої друзі, я з ними в одному курені перебуваю, і їм можна довіряти, — сказав він, звертаючись до двох недовірливих охоронців. — Ліпше подбайте про їхніх коней!
Влад поклав обом друзям руки на плечі й відвів убік.
— Загалом становище складається погане, — відразу ж, без зайвих передмов почав швидко говорити Влад. — Після тієї таємної ради, що була у вересні, де Хмель показував привілеї, на нього доніс один зі старшин, що був там присутній. Коронний гетьман наказав його схопити й запроторити під варту. А стерегти Хмеля доручив полковникові Михайлу Кричевському[52], кумові Хмеля. Полковник же взяв та й відпустив свого кума на волю. Залишатися на волості було небезпечно, тому ми й поїхали сюди. Але тут Хмельницькому не раді — тутешні козаки не дуже довіряють йому, хоча і прийняли нас, та однаково ставляться з підозрою.
— Чому? — запитав Марко.
— Та він колись не підтримав їхній бунт, — поморщився Влад.
— Тоді чого ви тут сидите? Їхали б одразу на Січ, — сказав Тимофій.
— Не знаю, чого ми чекаємо, не мені це вирішувати. А поки ходімо, я вас познайомлю із Хмелем, — сказав Влад та повів друзів до хати.
У хаті, на невеличкій лавці, на самоті сидів замислений чоловік. Завдяки декільком запаленим скіпочкам приміщення було досить освітлене, що давало змогу роздивитися зовнішність. Чоловік був уже немолодим, але широкі плечі свідчили про чималу фізичну силу, а грубі риси обличчя хоча й позбавлені вроди, та були приємні, вказували на шляхетність, рішучість і відвагу. Темні, найімовірніше чорні, очі дивилися на співрозмовника прямо й відкрито, видаючи розум і проникливість свого власника. Але іноді ці темні, злегка розкосі очі іскрилися лукавством та хитрістю, які не всякому вистачило б розуму розпізнати. Це й був сам Богдан Хмельницький.
— Кого це ти привів, Владе? — запитав він приємним голосом, уважно оглядаючи, немов прощупуючи поглядом двох молодих козаків.
— Це мої друзі, Богдане. Ми з одного куреня. Обоє вони чесні люди й добрі козаки, їхні шаблі нам не завадять.
Хмельницький підвівся й підійшов ближче, так само пильно розглядаючи двох козаків. Він не видавав ані настороженості, ані побоювання — вочевидь, чигиринський сотник нікого не боявся й у разі небезпеки міг постояти за себе.
— Ти вважаєш, що ми можемо довіряти їм? — вкрадливо запитав Хмельницький.
— Головою за них ручаюся! — усміхнувся Влад.
— А не боїшся за свою голову? — жартівливо запитав Хмельницький, проте в його голосі почулося приховане попередження.
— Ні, бо такі друзі варті моєї голови! — у тон йому відповів Влад.
Хмельницький усміхнувся. Він трохи помовчав, а потім привітно запитав, звертаючись до двох друзів: «Якщо ви варті його голови, то хто ви такі? Які ваші імена?» Марко з Тимофієм назвалися, а Хмельницький уважно придивився до Тимофія.
— А чи не подільського шляхтича Микити Клесінського ти син? — зненацька запитав він його.
— Звідки ти знаєш мого батька? — здивувався Тимофій.
— Отже, його, — усміхнувся Хмельницький, замовчуючи про те, звідки він знає покійного пана Микиту. — Ти дуже на нього схожий. Тільки молодий! Він був доброю людиною й хоробрим воїном. Шкода, що він помер! Царство йому Небесне!
Тимофій кивнув.
— Я бачу, що ви з дороги, змерзли і втомилися. Владе, влаштуй своїх друзів на ніч, — відповів Хмельницький, жестом відпускаючи всіх трьох. Він не довіряв двом новим хлопцям, але вірив Владові, тому вирішив залишити біля себе цих двох. Та і двоє козаків зайвими не будуть.
Коли троє приятелів вийшли з хати, Влад здивовано запитав Тимофія:
— А ти що, шляхтич?
— А ти хіба не знав? — усміхнувся Тимофій.
— Ні. А чому ти ніколи нічого про це не говорив?
— А яке це має значення? Хіба ж я не такий козак, як і ти? — відповів той. — Краще відведи нас туди, де можна поїсти. З ранку нічого в роті не мали.
— Добре. Ходімо.
Влад привів їх у невелику темну хату, де люди вже або спали, або вечеряли, тож на молодих козаків ніхто не звернув уваги. Влад приніс їжу, і друзі, повечерявши, зібралися вже лягти спати, коли ввійшов невисокого зросту молодий хлопець на вигляд років шістнадцяти-сімнадцяти. Хлопчина гордовито оглянув двох друзів і насупився.
52